Коли ти поруч - Світлана Талан
– Мамо, я всіх чудово пам’ятаю. Але навіщо ви влаштовуєте це шоу? Кому це треба? – обурилася Даша.
– Дашо, та я тобі кажу, що жодної людини ні я, ні батько не запрошували. Що мені робити, якщо вони йдуть і йдуть? – виправдовувалася мати, а потім додала: – Мало що самі йдуть, так іще й могоричі з собою несуть.
– Тато вже наклюкався?
– Вже, – зітхнула мати. – Не пив десять років з того моменту, як обморожену ногу відрізали, а це напробувався. Та він і потроху пив, по ковточку з кожним.
– І сильно він наковтався?
– Порядно. Спить вже.
– А бабуся як?
– Лежить і плаче від радості. Каже: «Двері ширше у мою кімнату відчини, а то гостей погано видно».
– У неї ще є памперси?
– На місяць іще вистачить.
– Я приїду в червні, ще привезу. Передай їй від мене привіт. Скажи, що я її дуже люблю.
– Добре. Ой, Дашо, пора закінчувати! Собака у дворі гавкає. Треба йти гостей зустрічати!
Мати вимкнула телефон іще до того, як Даринка хотіла попрощатися.
– І треба ж таке придумати, – посміхнулася Даша сама до себе, – гостей зустрічати і за стіл садити. Ні б, посиділи біля паркану на лавці, язиками поплескали та й годі.
Розділ 11
Лікар уважно оглянув рани на руці й лобі Даринки після зняття швів, обробив їх і залишився задоволений.
– Непогано. Дуже навіть непогано, – сказав лікар і хитро посміхнувся: – Тепер можна і весілля зіграти.
– А ви звідки знаєте? – здивувалася Даша.
– Ви, шановна пані, тепер відомі.
– Скажете теж, – дівчина збентежилася.
– А наречений вже готовий станцювати з вами весільний вальс?
– Хіба що на милицях.
– Нічого. Нога загоїться, і буде все нормально.
– Лікарю, – Даринка торкнула рукою чоло і відчула невеликі горбки, – у вас є дзеркало?
– Так, будь ласка.
Низенький, лисий, схожий на колобка в окулярах, лікар підвів Дашу до невеликого дзеркала на стіні біля раковини. Дівчина уважно оглянула борозенку, і на її очах заблищали сльози.
– Ну, і як же я буду з таким страшним шрамом жити? – тремтливим голосом запитала вона, готова ось-ось розплакатися від відчаю. Шрам проходив посеред чола і був на найвиднішому місці.
– Голубонько, чи варто впадати у відчай? – лікар узяв Даринку за плечі й посадив на кушетку. – Це ж така дрібниця!
– Для вас, може бути, так, а для мене – ні, – сказала Даша, кинувши побіжний погляд на велику і блискучу лисину лікаря.
– Все пізнається в порівнянні. Думаєте, ті люди, які загинули в аварії, перебувають у кращому становищі, ніж ви? А їхні близькі? Родичі? Якби вони могли залишитися жити за умови, що у них буде на лобі один маленький шрамик, то вони б були раді неймовірно не тільки цьому шрамові, а й десяткам їх! Головне, що ви зосталися живі. А шрам має властивість розсмоктуватися і розрівнюватись. До того ж, маючи таке пишне волосся, можна його прикрити чубчиком. Мені, старому, тебе ще вчити треба, як це робиться?
Даринка посміхнулася крізь сльози.
– Де є найближча перукарня, знаєш?
– Знаю.
– Ось і давай, бігом туди.
– Спасибі вам, – Даша підвелася з кушетки і попрямувала до виходу. – До побачення.
– Гм, не знає, що лоб можна чубком прикрити, – пробурчав їй услід лікар.
Після відвідин перукарні Даринка вирішила заскочити на роботу і показати Свєтці свою нову зачіску. Було незвично, бо лоб до брів прикривав пишний чубчик, але так Даша відчула себе більш упевнено.
«Нічого страшного, – заспокоювала вона себе. – Іноді жінці, щоб не набридати чоловікові, потрібно змінювати свій імідж. Буду вважати, що я це зробила».
Даринка подивилася на свої руки і зрозуміла, що з кількома шрамами на руці їй доведеться змиритись і жити з ними постійно. Звичайно, вони будуть завжди нагадувати той страшний день і мимоволі притягувати цікаві погляди сторонніх. Але що тут удієш?
Даша згадала про те, що у неї вже давно була обрана з красивого глянцевого каталогу весільна зачіска. Тепер їй треба буде дібрати іншу. Та була без чубчика, з гладко зачісаним угору волоссям, а тепер… Тепер їй треба дібрати зачіску з чубчиком. І не тільки це. Треба продумати, чи підійде колишній фасон весільної фати.
– Ти куди, дурепо, прешся?! – гукнув їй у відчинене вікно розлючений водій з легковика, який загальмував зовсім поруч. – На світлофор дивитися треба!
Даринка завмерла на місці й від переляку втягнула голову в плечі. На світлофорі горіло червоне світло.
«Цього мені ще бракувало! – лаяла себе Даша. – Як же можна бути такою розтяпою?! Тільки з однієї аварії… Замріялася, бачте!»
Дочекавшись, поки світлофор весело їй підморгнув своїм яскравим зеленим кольором, дівчина перейшла дорогу і незабаром побачила Свєтку, яка сиділа у тіні шовковиці. Тут, біля будівлі клініки, був невеликий скверик із туями та берізками. Від старих дерев залишилася тільки розлога шовковиця. У її тіні були поставлені маленький дерев’яний столик і двійко лавок.
Свєтка сиділа на лавці, закинувши ногу на ногу, і нервово курила, пускаючи дим у бік. Даша підійшла до неї і мовчки сіла поруч.
– Нічого собі! – глянувши на нову зачіску Даші, сказала Свєтка. – Ось це прикид!
– Добре чи погано? Тільки чесно.
– Ультрасучасно.
– Я це розумію. Ти мені скажи: личить мені так чи ні?
– Класна зачіска! Молодець, Дашко! А то ходиш, як Дуня з колгоспу.
– Я і є Дуня з колгоспу, – посміхнулася Даринка. – А ти що така засмучена?
– А! – махнула рукою Свєтка і затягнулася димом. – І не питай! Прикинь, я сьогодні натякаю цьому козлу так делікатно, наче ненароком, що, мовляв, третій рік ми зустрічаємось і все ще доводиться ховатися від усіх, шифруватися.
Свєтка кинула в урну недопалок сигарети, але не потрапила і він упав на тротуарну плитку, і далі пускаючи тоненьку цівку диму. Вона дістала з кишені халатика пачку «Гламура» і, чиркнувши запальничкою, прикурила наступну сигарету.
– А він що? – запитала Даринка.
– Каже: «Ми ж удвох, разом і не збираємося розлучатися». А я йому відказую: «У Даші скоро весілля, і вона вже точно буде впевнена, що буде з Льошкою завжди». Це я йому такий тонкий натяк кинула.
– А він вдав, що не зрозумів?
– Навпаки. Він усе зрозумів, але сказав: «Хіба нам погано так?» Я йому знову: «Я ж тебе кохаю», а він: «У нас ніхто нашу любов не відбирає. Так навіть краще – більше романтики, пристрасті й почуття
