Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Я був вдячний уже хоча б тому, що він не вимагав від мене додаткового гонорару за те, що вислухав мене. Я валандався вулицями міста, огорнутого веселим ранковим туманом. З-за блискучих хмар сміялося сонце. Вилискували свіжовимиті машини, а з Центрального парку долинав дитячий гомін. У Сильверса я бачив фотографії картин Пікассо, що їх прислали з Парижа, — зі схожим пейзажем. Злість на адвоката вивітрилася. Зрештою, це була злість через ту жалюгідну роль, яку мені довелося зіграти. Він бачив мене наскрізь і мав рацію. Я не міг злитися і на Бетті, яка мені це порадила. Врешті-решт, вирішувати мав я сам — дослухатися до цієї поради чи ні.

Я йшов повз басейн із морськими левами, які теж вилискували в теплому сонячному промінні, мов поліровані живі бронзові скульптури. Тигри, леви та горили сиділи в клітках просто неба. Вони прогулювалися нервово, з прозорими бериловими очима, які бачили все і нічого. Горили бавилися, кидаючи одне в одного бананові шкірки. Я не відчув до них жодного сентиментального співчуття. Вони мали вигляд не голодних шукачів поживи, покусаних комахами і виснажених хворобами, а спокійних, ситих пенсіонерів підчас ранкової прогулянки. Звірів позбавили головних рушійних сил природи — страху і голоду, щоправда за це вони заплатили одноманітним існуванням. Але хто знає, кому і що більше подобається. Звірі, як і люди, теж мають власні усталені звички, а від звички до монотонності — один крок. Революції всюди велика рідкість. Я думав про Наташу Петровну і мою теорію про життя у тихому закутку. Вона й близько не була революціонеркою, а я подумав про щастя у тихому куточку лише задля контрасту. Але насправді ми обоє нікуди не належали. Нас кидало з місця на місце, і ми лише іноді зупинялися, щоб перепочити. Але хіба звірі не поводяться так само — тільки без галасу?

Я сів на терасу і замовив кави. В мене було п’ятсот доларів боргу і сорок доларів статку. Але я був вільний, здоровий і, як мені пояснив адвокат, перебував на першому щаблі перетворення на мільйонера. Я випив іще одну каву, і мені здалося, ніби цього літнього ранку я сиджу в Люксембурзькому саду в Парижі. Тоді я прикидався звичайним пішоходом, щоб поліція не звернула на мене уваги. А сьогодні я попросив одного полісмена прикурити мені цигарку і він не відмовився. Люксембурзький сад нагадував мені арію графа Люксембурга в «Ель Марокко». Але я слухав її там уночі, а зараз був ясний день і сильний вітер. Удень все завжди інакше.

— І де ви пропадаєте? Вас не було вже цілу вічність! — викрикнув Сильвере. — Щоб заплатити адвокату, стільки часу точно не треба!

Я здивувався. Він уже не поводився, як доглянутий світський лев, — зрештою, в цей образ я ніколи по-справжньому і не вірив. Хоч Сильвере і намагався це приховати, але був напружений і знервований, згорбившись, він швидко ходив по кімнатах. Навіть обличчя змінилося. Зникла легка м’якість рис. «Це мисливець, готовий кинутися на жертву», — подумав я. Такий собі ручний леопард, який побачив здобич.

— Якщо не маєш чим заплатити, відразу потребуєш значно більше часу.

Сильвере махнув рукою:

— Ходімо, в нас мало часу. Ще треба перевісити картини.

Ми пішли в приміщення з мольбертами. Сильвере приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх переді мною.

— Скажіть, не думаючи, яку б ви купили?

Це знову були дві картини Деґа, обидві з танцюристками. Обидві без рамок.

— Швидше, швидше! — квапив Сильвере.

Я показав на картину ліворуч:

— Оця.

— Чому? Вона ж менше вималювана.

Я стенув плечима.

— Вона мені більше подобається. А чому саме, не можу відразу отак сказати. Ви розумієте їх значно краще за мене.

— Авжеж. Я розумію їх краще, — нетерпляче відповів Сильвере. — Ходімо, до приходу клієнта маємо обидві вставити в рамки.

Він показав мені рамки в сусідньому приміщенні. Я кілька виніс.

— Вони стандартні, — пробурмотів Сильвере. — Оці мали б підійти. Ми вже не маємо часу, щоб добре їх підігнати.

Картини, коли ми їх обрамили, разюче змінилися. Полотна, що малюнки на них ніби розпливалися у просторі, раптом стали чіткіші та сконцентрованіші. Картини стали завершені.

— Картини слід показувати тільки в рамах, — пояснив Сильвере. — Лише торговці антикваріатом можуть оцінити їх без рамок. Навіть директори музеїв не завжди на цьому розуміються. Яку рамку ви б обрали?

— Оцю.

Сильвере шанобливо глянув на мене.

— У вас непоганий смак. Але ми візьмемо іншу. Оцю.

Він поставив танцюристок у широку, багато оздоблену рамку.

— Хіба ця рама не занадто розкішна як на незавершену картину? — запитав я.

— Навпаки, вона не може бути надто розкішна саме тому, що картина незвершена. Саме тому.

— Ясно. Рама приховує недоліки.

— Вона їх усуває. Рама ж цілком готова, тому й картина здається завершеною. Рамки взагалі дуже важливі. — Вмостившись зручніше, Сильвере узявся мене повчати. Я часто зауважував, що він полюбляв менторський тон. — Деякі торговці антикваріатом економлять на рамах, вони думають, що клієнт цього не помітить. Якісні рамки тепер дорогі, а гіпсові позолочені рамки на перший погляд здаються багатими, і, зауважте, не лише на перший погляд.

Я обережно вставляв першого Деґа в рамку. Сильвере шукав рамку для іншого.

— Ви справді хочете показати обидві? — запитав я.

Він лукаво посміхнувся.

— Ні. Але другу картину я хочу мати про запас. Ніколи не знаєш, як складеться. Обидві картини — «цнотливі». їх іще ніхто не бачив. Клієнт, який зараз прийде, мав бути аж післязавтра. Задньої стінки не заклеюйте, в нас уже нема часу. Просто загніть цвяхи, щоб міцно трималося.

Я приніс другу рамку.

— Краса, правда? — сказав Сильвере. — Людовік П’ятнадцятий, багатство і пишність. Лише сама ця рама піднімає вартість картини на п’ять тисяч доларів. Щонайменше! Навіть Ван Ґог хотів, щоб його картини вставляли в першокласні рамки. Хоча Деґа обрамляв їх у пофарбовані білі планки. Але, можливо, він був просто скупий.

«А може, просто не мав грошей», — подумав я. У Ван Ґога точно їх не було, за все життя він не продав жодної картини і жив тільки на мізерну братову допомогу. Обидві картини нарешті були в рамах. Сильвере наказав мені віднести одну з них у сусідню кімнату.

— Другу повісьте в спальні моєї дружини.

Я здивовано поглянув на нього.

— Ви