Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Оце такзапитаннячко в нічному нью-йоркському клубі! Я розсердився сам на себе, бо вона казала правду. Хоч як це було гидко, але я, як справжній бовдур, відповідав суто по-німецькому. Залишалося ще прочитати їй лекцію про розважальні заклади — від сивої давнини аж до наших днів, особливо детально змалювавши танцмайданчики і нічні клуби часів Першої світової.

— Пісня нагадує мені про давні довоєнні часи, — сказав я тоді. — Вона дуже стара, думаю, її знав іще мій батько. Здається, він її навіть інколи наспівував. Це був худорлявий чоловік, який любив старі речі і старі сади. Я часто чув цю пісню. Звичайна сентиментальна мелодія з оперети, але якщо ти слухаєш її у вкритих сутінками садах віденських передмість і сіл, де при сяйві свічок під високими каштанами та горіховими деревами розливають молоде вино, то вона не здається сентиментальною. Тоді вона меланхолійно-тужлива: свічки, супровід скрипки, гітари і гармоніки, лагідний подих ночі. Вона вже не звучить по-міщанському, я сказав це просто так. Я вже давно її не чув. Тоді співали ще й іншу пісню: «Щойно все закінчиться — і музика, й вино». То була остання пісня, яку я тоді чув.

— Карл точно її знає.

— Я не хотів би чути її ще раз. То була остання пісня перед окупацією Австрії. Потім пішли самі лише марші.

Наташа хвильку помовчала.

— Карл співатиме пісню з «Графа Люксембург» іще кілька разів. Якщо хочете, то скажу йому, щоб більше не співав.

— Він же щойно її виконував.

— Коли я тут, він співає її часто.

— Але одного разу ми вже тут були. І я її не чув.

— Тоді він мав вихідний. Грав хтось інший.

— Я теж із задоволенням слухаю цю пісню, так само як і ви.

— Справді? І у вас не виникає жодних сумних спогадів?

— Усе залежить від сприйняття. Врешті-решт, якщо подумати, всі спогади сумні, бо вони пов’язані з минулим.

Вона знову мене роздивлялася.

— Думаю, пора випити ще одного «Московського мула».

— Обов’язково.

Я теж глянув на неї. Наташі не була притаманна трагічна краса, як у Кармен, натомість вираз її очей на тоненькому обличчі весь час змінювався, перескакуючи від гострого розуму чи лукавого блискавичного агресивного гумору до раптової неймовірної ніжності.

— Чому ви так на мене дивитеся? — запитала вона водночас бадьоро і недовірливо. — В мене що, ніс блищить?

— Ні. Я тільки думаю, чому ви така привітна до кельнерів і піаністів і така агресивна до своїх друзів?

— Бо кельнери не можуть захищатися. — Вона глянула на мене. — Я справді така агресивна? Чи це просто ви — надмірно вразливий?

— Думаю, річ саме в мені — я занадто чуйний.

Вона розсміялася.

— Навіть ви сам у це не вірите. Жодна чуйна людина не визнає себе такою. Ви ж теж у це не вірите?

— Чому ж, трохи вірю.

Карл удруге заспівав пісню з «Графа Люксембург».

— Я вас попереджала, — сказала Наташа.

Кілька людей зайшли і кивнули до неї. З нею віталися й інші, трохи раніше. Вона знала тут багатьох — це я вже зауважив. Потім до столу підійшли двоє чоловіків і заговорили до неї. Я стояв поруч, і в мене раптом виникло таке ж відчуття, коли маленький літак потрапляє в повітряну яму. Земля утікала з-під моїх ніг, усе пливло перед очима і руйнувалося просто перед носом, усе хиталося — зелено-блакитні стіни, численні голови, триклята музика — так, наче я цілком і блискавично втратив рівновагу. Справа була не в горілці і не в гуляші — гуляш був дуже смачний, а горілки я випив надто мало. «Можливо, це спогади про Відень, — подумав я сердито, — про Відень і мого загиблого батька, який не встиг вчасно втекти». Я втупився на рояль і на Карла Інвальда, я бачив, як по клавішах бігають його руки, але не чув нічого. Тоді стіни знову втихомирилися. Глибоко вдихнув, і мені здалося, що я вернувся з далекої мандрівки.

— Тут стає надто велелюдно, — сказала Наташа Петровна. — Зараз саме закінчуються вистави. Ходімо вже?

«Закінчуються вистави, — думав я, — а нічні клуби опівночі наповнюються мільйонерами і жиголо, йде війна, а я загубився десь поміж усім цим». То була сміховинна і несправедлива думка, бо багато чоловіків за столиками були в уніформі й серед них точно не всі були героями «тилу», а багато тих, хто повернувся з фронту у відпустку, — але тієї миті мені було не до справедливості. Мене душила безсила лють.

Сміючись і вітаючись зі знайомими, ми протиснулися крізь вузький прохід до туалетів і гардеробів, а потім вийшли на теплу й мокру вулицю. Перед входом рівною шерегою стояли таксі. Швейцар відчинив перед нами дверцята однієї з машин.

— Нам не треба таксі, — сказала Наташа Петровна. — Я живу близько.

На вулиці потемнішало. Ми підійшли до її будинку. Вона потягнулася, мов кішка.

— Люблю такі нічні розмови про все і ні про що, — сказала Наташа. — Звісно ж, усе, що я вам казала, — суцільна брехня.

На неї впало світло від вуличного ліхтаря.

— Атож, — відповів я, досі безпорадний і лютий через співчуття до самого себе.

Обняв її і поцілував — я очікував, що вона гнівливо відштовхне мене, ніби якогось вульгарного плебея. Але ні, вона тільки глянула на мене дивним, тихим поглядом, ще хвильку постояла, а потім мовчки пішла до будинку.

12

Я повернувся від адвоката. Бетті Штайн позичила мені сто доларів, щоб я заплатив перший внесок. Я дивився на годинник із зозулею і намагався поторгуватися, але адвокат був твердий, мов криця, і не надавався до жодних сентиментів. Я навіть оповів йому кілька подій з останніх років мого життя. Я знав, що він і так уже багато знає, — це було необхідно, щоб домогтися продовження мого дозволу на перебування, — але подумав, що кілька нюансів не завадять, щоб налаштувати його на м’якшу тональність. П’ятсот доларів — то для мене величезна сума.

— Спробуйте його розчулити, — порадила Бетті Штайн. — Поплачтеся, можливо, це допоможе. До того ж це — чистісінька правда.

Але це геть не допомогло. Адвокат пояснив, що вже й так зробив мені подарунок, оскільки його гонорари зазвичай набагато вищі. Не допомогли й натяки на відсутність засобів до існування бідних емігрантів. Адвокат мене просто висміяв.

— Таких, як ви, до Америки щороку приїздить понад сто п’ятдесят тисяч. Ви тут аж ніяк не зворушливий виняток. І що ви взагалі хочете? Ви здоровий, сильний і молодий. Так починали всі наші мільйонери. А як я знаю, ви оминули стадію