Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Так. Похоронне бюро і таке робить.

До нас підійшла Бетті.

— А зараз він лежить там сам, серед зовсім чужих людей, — затужила вона. — Якби ж труна хоча б стояла тут, серед його друзів, аж до похорону. — Вона обернулася до мене: — Ви хотіли ще щось запитати? Хто позичив вам гроші?

— Фризлендер.

— Фризлендер?

— Так, а хто ж іще? Але завтра ви ж точно прийдете?

— Точно, — запевнив я. Нічого іншого я сказати не міг.

Рабинович провів мене до дверей.

— Ми мусимо втримати Бетті, — прошепотів він. — Вона не повинна побачити Моллера. Тільки не те, що від нього залишилося. Через самогубство йому ще й розтин зробили. Бетті нічого про це не знає. А ви ж знаєте, як наполегливо, всіма правдами й неправдами, вона вміє домагатися свого. На щастя, вона принесла каву, і Ліпшютц підсипав їй у чашечку снодійного. Щоб вона нічого не помітила, ми всі надпили каву і похвалили її. Вона не може встояти перед похвалою — інакше вона б нічого не пила. Ми вже намагалися дати їй заспокійливе. Вона не хоче його пити, вважаючи, що це зрада пам’яті Моллера. Так само як і відчинені вікна. Можливо, ми ще підсунемо їй одну таблетку в їжу. Бо завтра вранці втримати її буде найважче. То ви таки прийдете?

— Так. До похоронного бюро. А Моллера відвезуть до крематорію?

Рабинович кивнув.

— Де він? — запитав я. — У самому похоронному бюро?

— Не думаю. Чому запитуєте?

— Що ви так довго обговорюєте? — з кімнати запитала Бетті.

— Вона недовіряє нам, — прошепотів Рабинович. — На добраніч.

— На добраніч.

По напівтемному коридору, де на стінах висіли фотографії з «Романського кафе» у Берліні, він повернувся до затхлої кімнати.

13

Тієї ночі я спав погано і швидко вийшов з готелю — занадто швидко, щоб відразу йти до Сильверса. Автобусом проїхав по П’ятій авеню до зупинки на перехресті Вісімдесят третьої вулиці і вийшов біля музею «Метрополітен». Він іще був закритий. За музеєм я пройшов через Центральний парк до пам’ятника Шекспіру. Потім попростував уздовж озера до пам’ятника Шиллеру, якого я теж ледь впізнав. Напевно, його встановив американський німець ще кілька десятиліть тому. А тепер на ньому красувався витвір якогось збоченця. Червоною фарбою було намальовано розкішний жіночий зад, який ззаду гвалтував чоловік в окулярах. То був досить вдалий малюнок, але він аж ніяк не пасував до творця «Орлеанської діви». Я йшов далі і далі, аж поки до мене не звернувся поважний бородань. Спершу я подумав, що це — художник, але, коли він поцікавився, чи я вже поснідав, збагнув, що переді мною просто романтичний гомосексуаліст, і я його відшив. Тим часом музей уже відкрився.

Я був там уже кілька разів. Він нагадував мені про брюссельський музей — і, найдивніше, спогади навіювала саме тиша у його залах.

Безмежна гнітюча нудьга перших місяців життя у музеї, монотонне напруження, постійний страх, що мене викриють, який поступово перетворився на своєрідну фатальну звичку, — врешті-решт, здавалося, що все зникло за обрієм. Зосталася сама лише лиховісна тиша, ця відірваність від будь-якого контексту, це життя у тихому ядрі торнадо, оточений нуртовищем бурі, але в уявному прихистку, серед мертвого штилю, де не ворушиться жодне вітрило.

Коли я прийшов до музею вперше, то боявся, що він розбурхає в мені сильні почуття, але сталося навпаки — цей нью-йоркський музей огортав мене знову і знову своєю захисною тишею. Я нерішуче переходив із однієї зали до іншої, але ніщо не бентежило моєї душі. Спокій, яким дихали навіть найпристрасніші сцени боїв на стінах і який мав у собі щось особливе і метафізичне, щось із серії «коли вже все позаду» чи «по всьому», — цей неймовірний спокій минулого, що саме тому і був спокоєм, бо залишився в минулому; спокій, про який згадував пророк, кажучи, що Бог існує не посеред бурі, а в тиші — цей невимовний спокій зберігав усе на своїх місцях і не дозволяв війні виходити за межі полотна і битися у просторі — мені здавалося, цей спокій оберігав і мене. Тут, у цих залах, мене раптово охоплювало безмежне чисте почуття життя, яке індуси називають «самадгі» і яке ніколи не забувається, якщо воно хоча б раз, наче вертикальний фонтан, спалахнуло в твоїх очах і пронизало все твоє тіло, байдуже, чи воно залишилося там чи ні. Що справді залишається — це відблиск оманливої ілюзії світу, мовляв, життя вічне і ми вічні, якщо лише спроможемося скинути з себе зміїну шкіру власного «я» і збагнути, що смерть — це лиш чергове перевтілення. Така ілюзія виникла в мене, коли дивився Толедо, на цей похмурий і величний пейзаж Ель Ґреко, що сусідував зі значно більшою картиною Великого Інквізитора, цього порівняно добродушного праобразу гестапо і всіх катів світу. Я не знав, чи існує між ними якийсь зв’язок, але в цю мить просвітлення відчув, що ніщо не поєднане і водночас усе взаємозв’язане і що цей зв’язок і є людською патерицею — на одному кінці в неї брехня, на іншому — незбагненна правда. Але хіба незбагненна правда — це не та ж таки незбагненна брехня?

У музей я прийшов не випадково. Моллерова смерть вразила мене дужче, ніж я очікував. Спершу не надто перейнявся ним, бо за час моїх поневірянь у Франції нерідко таке бачив. Навіть Гаштенекер, який через недбалу французьку бюрократію безпорадно і безглуздо нидів у французькому таборі для інтернованих, дізнавшись, що німці на відстані кількох годин ходи від табору, обрав смерть, аби тільки не потрапити до їхніх закривавлених рук, — але це зрозуміла паніка в час найбільшої загрози. А тут усе було інакше. Тут не хотів жити той, кому вдалось урятуватися, і це не був хтось чужий, незнайомий — його смерть зачіпала всіх нас. Я хотів позбутися думок про нього, вважати, що це звичайна випадковість, але вони переслідували мене і не давали спокою. Саме тому я зараз був тут, переходив від картини до картини, аж поки не опинився у залі з Ель Ґреко.

Пейзаж Толедо здавався сьогодні похмурим і безрадісним. Можливо, через освітлення, але причиною був також і мій похмурий настрій. Досі я нічого не намагався там знайти, а сьогодні дошуковував якоїсь утіхи — хотів обманути сам себе. Але витвори мистецтва — це не се-стри-жалібниці. Хто прагне розради, має молитися. Але й це — самонавіювання. Пейзаж не промовляв до мене й слова. Не говорив ні про вічне, ні про швидкоплинне життя.