Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Я взяв шматок торту «Фризлендер». На той час «Варвіка» вже давно віднесли в безпечне місце. «Фризлендер» був просто неймовірний — гіркий шоколад, прикрашений мигдалем, можливо, теж щось символізував. Я міг зрозуміти, чому Кан так захоплювався Кармен. Природа подарувала їй незворушність і зневагу до смерті, що Кан виховував їх у собі роками. Саме це його і вабило.

— Я вас розумію, але скільки можна таке витерпіти?

— Та хоч усе життя! Це була б найбільша пригода з усіх можливих, — замріяно відповів Кан.

— Що?

— Найбільша, — повторив він.

— Така дурість? Чистісінька глупота? А не знудьгуєтеся?

— Ніколи. — Кан теж вирішив скуштувати «Фризлендера». Він відрізав шматок з написом «Фриз». — І чому б йому було не назвати себе просто «"/Тендером»?

— Він хотів почати спочатку все, — відповів я. — Навряд чи його влаштував хвостик старого прізвища. Це цілком зрозуміло.

— А як ви назвете себе, коли отримаєте громадянство?

— Я вчиню геть несерйозно, взявши за псевдонім своє попереднє ім’я. Справжнє ім’я. Це було б щось новеньке.

— У Франції я познайомився з одним старим лікарем. За день до виїзду з Німеччини, коли він уже отримав усі дозволи, його ще раз терміново викликали до гестапо. Він попрощався з ріднею. Усі думали, що старого кинуть у концтабір. Натомість йому вчинили допит тільки щодо імені. Сказали, що оскільки він — єврей, то з таким іменем йому не можна виїжджати за межі країни. А звали його Адольф Дойчлянд. І відпустили його тільки тоді, коли він погодився виїхати під іменем Лянд. А у французькому таборі для інтернованих він запевняв, що міг би виїхати і з геть іншим прізвищем.

Нарешті подали каву. Ми почувалися, мов ненажери на картині Брейгеля Старшого.

— Якдумаєте, Фризлендерові принципи поширюються і на французький коньяк?

— У нього є бренді «Фундадор». Португальське чи іспанське. Трохи солодкаве, але непогане.

До кімнати ввійшла фрау Фризлендер.

— Шановні, почалися танці. Через війну це не зовсім доречно, але таке свято буває тільки раз у житті. Нікому не зашкодить трохи потанцювати на честь такої. А ось і наші солдати вже прийшли.

Ми побачили кілька американських солдатів. Нові знайомі Фризлен-дерів. У вітальні скрутили килим, і фройляйн Фризлендер у яскраво-червоній сукні обрала собі за жертву молодого лейтенанта. Той неохоче покинув приятелів, які й далі їли морозиво. Але і тих відразу запросили дівчата, схожі, мов дві краплі води. Обидві вродливі та жваві.

— Це двійнята Коллер, — пояснив Кан. — Угорки. Одна з них прибула сюди два роки тому і просто з пароплава поїхала на таксі до знаменитого пластичного хірурга. Через півтора місяці вона з’явилася знову: пофарбована, з прямим, удвічі меншим носом і з розкішним бюстом. Адресу лікаря вона довідалася в дорозі й відразу почала діяти. Згодом приїхала її сестра, яку теж просто з пароплава відправили до того ж лікаря. Злі язики кажуть: під вуаллю. Хай там як, вона теж з’явилася аж за два місяці з покращеною зовнішністю. Тоді почалася її кар’єра. Подейкують, щойно приїхала ще й третя сестра, але вона відмовляється від операції. Ті ж таки злі язики рознесли, що двійнята замкнули сестру на ключ і чекають, коли вона нарешті погодиться.

— А ці винахідливі двійнята прооперували ще й свої імена? — поцікавився я.

— Ні. Вони стверджують, що в Будапешті були кінозірками. А тут вони маленькі зірочки для маленьких ролей. Але підуть вони далеко. Дотепні і розумні. Крім того, ще й угорки — з перцем у крові.

— Це — прекрасно. Прекрасно, що кожен може все почати спочатку, змінити все, що колись здобув без власної згоди: обличчя, груди і родовід, як це називає Сильверс. Навіть ім’я. Здається, тут воєдино злилися маскарад і фонтан молодості. Гидке каченя заходить у воду і виходить з неї красунею. Я — за Коллерів, Варвіків і пригоди в паралельній реальності.

До нас підійшов Фризлендер.

— Пізніше буде гуляш, Розі зараз готує. Приблизно об одинадцятій. А чому ви не танцюєте?

— Замість танго та імператорського вальсу ми віддали перевагу смачнезній їжі.

— Вам смакувало?

— Неймовірно.

— Я дуже радий. — Фризлендер нахилив до нас спітніле червоне обличчя. — Нині важко радіти бодай чомусь. Розумієте?

— Але ж, містере Фризлендер!

— На жаль, так і є. Завжди залишається якесь темне відчуття три — воги, що його неможливо позбутися. Ніколи. Містере Кан, думаєте, я правильно вчинив, взявши чуже ім’я? Деколи переживаю навіть через це.

— Але ж це стосується лише вас, містере Фризлендер, — щиро відповів Кан. Він ненавидів чванливих людей і, щойно зауважував бодай натяк на пиху, відразу ж перетворювався на циніка. Та якщо співрозмовник почувався невпевнено і чогось боявся, його відразу охоплювали жалість і співчуття. — Крім того, якщо ім’я вам не подобається, можете змінити його ще раз.

— А хіба так можна?

— У цій благословенній країні це легше, ніж будь-де. Тут ставляться до цього майже так, як на острові Ява. Якщо там комусь обридне чи спротивиться власне ім’я, він просто обирає інше. Всі вважають, що це правильно, і змінюють імена по кілька разів за життя. Нащо носитися з минулим, як із писаною торбою, якщо ти вже давно його переріс? Лікарі й так вважають, що людина має оновлюватися що сім років.

Фризлендер уже спокійно всміхнувся:

— Містере Кан, ви просто скарб!

І пошкандибав далі.

— Там танцює Кармен, — промовив Кан.

Я поглянув на неї. Вона майже не рухалася. Спокійно, як справжній символ усіх мрій, з меланхолійно-тужливим виразом обличчя танцювала в обіймах високого рудоволосого сержанта. Всі невідривно й захоплено дивилися на Кармен, а вона, якщо вірити Канові, думала про рецепт яблучного пирога.

— Обожнюю цю телицю, — хрипло промовив Кан.

Я промовчав. Дивився на Кармен, на фрау Фризлендер, на двійнят Коллерів з їхніми новими бюстами, на Фризлендера-Варвіка в куцих штанях, і мені було так легко, як я вже давно не почувався. «Можливо, це й справді земля обітована, — думав я, — можливо, Кан правду каже і тут таки можна народитися знову і не тільки змінити ім’я та обличчя, а й здійснити те, що здавалося неможливим: нічого не забувши, все почати знову, сублімувати минуле, аж поки не вщухне біль, усе переплавити, без жодних втрат, зрад чи дезертирства».

11

Наступного вечора я отримав лист від адвоката: мій дозвіл на перебування продовжено на півроку. Здавалося, наче я гойдаюся на гойдалці: то мене підносило вгору, то знову опускало донизу. Я вже навіть звик. Адвокат написав мені, щоб наступного ранку я йому зателефонував. Я навіть здогадувався чому.

Коли я повернувся