Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

пестунчики долі. Частину грошей вони перевели до Америки ще до приходу нацистів. Старий Фризлендер не довіряв ані німцям, ані решті європейців. Усі свої заощадження вклав в американські акції, здебільшого в телеграфно-телефонну компанію «Американ Тель і Тель». Її акції з часом добряче подорожчали. Єдине, в чому Фризлендер помилився, — це у часових рамках. Частину грошей він перевів до Америки, але тільки ту частину, що він її не використовував у бізнесі. Фризлендер торгував шовком та хутрами і свято вірив, що, коли запахне смаленим, йому вдасться все швидко спродати. А смаленим запахло ще за два роки до приходу нацистів. Дармштадтський національний банк, один із найбільших німецьких фінансових установ, раптом похитнувся. Каси почали масово штурмувати. Люди ще не забули жахливої інфляції, що охопила Німеччину десять років тому. Тоді трильйон знецінився фактично до чотирьох марок. Щоб уникнути повного банкрутства, уряд зачинив усі каси і заблокував будь-які перекази за кордон. Так вони хотіли запобігти обміну усіх марок на стабільнішу валюту. Тоді при владі ще був демократичний уряд — але цим кроком вони винесли смертний вирок численним євреям і ворогам нацистської партії. Заблоковані капітали 1931 рокутакіне розморозили. Тому, коли до влади прийшли нацисти, майже ніхто не зміг урятувати своїх грошей, перевівши їх за кордон. Варіантів було два: або все кинути, або чатувати на гроші, очікуючщвласної погибелі. Серед членів націонал-соціалістичної партії це вважалося одним із найкращих у світі жартів.

Фризлендер тоді ще зволікав. Він не хотів усе просто так покинути. Крім того, його, як і багатьох інших євреїв, охопила тоді дивна ейфорія — вони вважали все лише тимчасовим явищем. Гарячі голови вгамуються, щойно досягнуть мети — отримають владу, а потім вони все одно сформують мудрий уряд. Тоді доведеться перечекати кілька місяців, як і за будь-якого перевороту, і врешті-решт усе затихне. Обережність Фризлендера щодо ведення бізнесу не заважала його полум’яному патріотизму. Нацистам він не довіряв, але ж при владі ще був шанований райхспрезидент фон Гінденбурґ, фельдмаршал і стовп прусського права та доброчестя.

Фризлендер не відразу прокинувся зі свого сну — вже аж коли суд висунув йому обвинувачення в усіх можливих злочинах: від шахрайства до зґвалтування неповнолітньої школярки, якої він в очі Не бачив. Мати і донька божилися всіма святими, що обвинувачення правдиві, особливо після того, як дурний Фризлендер, надіючись на оспівану справедливість німецької юстиції, обурено відхилив шантаж матері «постраждало!» дівчинки: вона вимагала п’ятдесят тисяч марок. Проте Фризлендер вчився швидко, тому на другу пропозицію він пристав. Одного вечора до нього навідався секретар кримінального відділу, якого послав хтось із партійної чолівки. Сума зросла, натомість Фризлендеру з сім’єю пообіцяли допомогти покинути Німеччину. На одному з постів на голландському кордоні мали попередити вартових. Фризлендер не повірив жодному слову. Щовечора він проклинав себе. Щоночі його проклинала дружина. Він підписав усе, що від нього вимагали. І тоді сталося просто неймовірне. Фризлендера з сім’єю переправили через кордон. Спершу — дружину і доньку. Коли він отримав листівку з Арнема, то віддав нацистам і решту акцій. Через три дні він теж уже був у Голландії. Тоді почався другий акт трагікомедії. Термін дії Фризлендерового паспорта закінчився, перш ніж він встиг подати заявку на американську візу. Спробував дістати інші документи. Марно. Тоді йому вдалося отримати певну суму з Америки. Потім і це стало неможливим. Решту грошей — а це була найбільша частина — він вклав так, що видати їх могли тільки особисто йому в руки. Звісно ж, він сподівався, що на той час уже буде в Нью-Йорку. Але без паспорта Фризлендер перетворився на мільйонера без жодної копійки за душею. Він поїхав у Францію, але знервовані чиновники побачили в ньому тільки одного з багатьох біженців, які зі страху за життя і щоб отримати дозвіл на перебування готові намолоти сім мішків гречаної вовни. Врешті Фризлендер отримав візу на свій недійсний паспорт, бо в Америці мав родичів, які за нього поручилися.

Коли він витягнув із сейфа стос акцій, то поцілував верхню і вирішив змінити ім’я.

Це був останній день Фризлендера і перший день життя Даніела Варвіка. Він використав свій шанс і, отримуючи громадянство, змінив ім’я.

Ми зайшли у простору, яскраво освітлену вітальню. Відразу впадало в око, що в Америці Фризлендер часу не гаяв. Усе навколо свідчило про статки. У їдальні було накрито розкішний «шведський стіл», що вгинався відусякої-всячини, зокрема різноманітних тістечок, між якими височіли два круглі глазуровані торти з написом «Фризлендер» на одному і «Варвік» на другому. На «Фризлендері» була шоколадна облямівка, що її, увімкнувши фантазію, можна було б сприймати за траурну. А на «Варвіку» красувався віночок із рожевих марципанових трояндочок.

— Ідея моєї кухарки, — гордо промовив Фризлендер. — Подобається?

Його червоне широке обличчя аж сяяло з утіхи.

— Сьогодні ми розріжемо і з’їмо торт «Фризлендер», — пояснив він. — До іншого — не торкнемося. Це своєрідна символіка.

— А чому ви обрали саме це ім’я? — запитав Кан. — Хіба це не відомий англійський рід?

Фризлендер кивнув:

— Саме тому! Якщо вже змінювати ім’я, то на щось пристойне. Містере Кан, що б ви хотіли випити?

Кан здивовано глянув на нього:

— Шампанського, звісно! «Дом Периньйон». До вашого імені пасує саме такий напій!

Фризлендер на мить збентежився.

— На жаль, містере Кан, у нас такого немає. Зате є чудове американське шампанське.

— Американське? В такому разі налийте мені ліпше склянку бордо.

— Каліфорнійського. У нас чудове бордо з Каліфорнії.

— Містере Фризлендер, — терпляче пояснив Кан. — Хоч Бордо зараз і під німецькою окупацією, але ж не в Каліфорнії. Не варто поширювати ваші нові національні почуття аж так далеко.

— Не в тому річ. — Фризлендер випнув груди. Крізь смокінг зблиснули сапфірові гудзики на сорочці. — Сьогодні ми не хочемо згадувати минуле. Ми могли купити і голландський джин, і німецьке вино. Але відмовилися від них — і в Голландії, і в Німеччині ми пережили занадто багато. У Франції теж, тому ми не замовляли і французьких вин. Крім того, не сказав би, що вони кращі. Це все реклама! А от змішане чилійське вино — справді розкішне!

— Виливаєте помсту на напоях?

— Кому що. Леді та джентльмени, прошу до столу.

Ми пішли за ним.

— Як бачите, бувають і багаті емігранти, — сказав Кан, — щоправда, їх зовсім мало. Навіть Фризлендер втратив у Німеччині все, що мав. Решта емігрантів «розумної» хвилі відразу взялися до роботи і вже багато чого досягли. Але більшість — «нерішучі». Вони тупцюють на місці, не знаючи, хочеться їм повертатися чи ні. Крім того,