Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

А з гори ще довго було чути голос старого Бриля:

— А ще Карла Маркса я йому читав! Зрадник міжнародної солідарності пролетаріату! Піжон!

Максим Колиберда, і справді, був делегат і йшов, як делегатові й належить, на з'їзд.

З'їзд — через українську фракцію Київської Ради робітничих депутатів — скликала Центральна Рада: мовляв, «всеукраїнський робітничий з'їзд». Скликалося з'їзд поспіхом, але з старанною завчасною підготовкою: від місцевих Рад, від профспілкових організацій на залізницях та в цукровій промисловості. На «Арсенал» теж прибув лідер українських соціал–демократів, добродій Порш, зібрав членів «Рідного куреня» — і обрали найстарішого печерського просвітянина Максима Радивоновича Колиберду.

Максим Радивонович запишався і перейнявся відчуттям високої місії. По–перше, він і справді був найстаріший член «Просвіти» серед робітників, або, як він тепер казав: найстаріший діяч української національної справи поміж наших на Печерську. По–друге, бути кудись «обраним» Максим удостоївся вперше за життя. І це таки була честь.

Сватові Іванові своє вирішення прийняти на свої плечі високу місію Максим пояснив так. Раз люди просять і виказують тобі довіру, то хіба ж повернеться язик сказати — ні? Та й, правду мовити, годі вже сидіти в запічку, треба брати життя своєю власною рукою — так і в самому «Інтернаціоналі» співається, а це ж таки гімн єдиної соціал–демократії! Тим паче, що нарізно і проти меншовиків, і проти більшовика у Максима були заперечення, як, проте, і в його побратима Івана. Проти меншовиків він був тому, що вони підтримували війну та виступали супроти восьми годин робочого дня й робітничого контролю на підприємствах — найперших пролетарських свобод, виборюваних соціал–демократією, та й з землею для селянського класу вони зволікали. А проти більшовиків Максим був тому, що хоча й виставляють вони по всіх пунктах програму супроти меншовиків, одначе й самі мають перед народом гріх на совісті: сам же, Іване–свате, чув, як П'ятаков на мітингу всіх українців буржуями облаяв і заперечував проти автономії України!

На цій згадці Максим особливо розпалювався і починав поспішати, не сходячи з місця:

— Хіба це по правді? — гарячився він, наступаючи на свого побратима й свата. — Ти мені, Йване, від серця скажи! Триста років нас, українців, царі гнобили, сатрапи з нашого народу жили витягували, слова рідною мовою не дозволяли сказати — так і тепер знову тієї? Знову ми — не народ? Хто ж тоді — П'ятаков — народ? От і виходять вони однакові — що більшовики, що меншовики! Хіба не чув, куме, як їм обом, і більшовику П'ятакову, і Наумову меншовику, на тому ж мітингу сам Винниченко за це докоряв?

І Максим зовсім заганяв неповороткого свата в куток:

— Отож я й кажу! — репетував Максим. — Нам треба за українську соціал–демократію, бо раз, що вона — українська, а два, що не ділиться вона на більшовиків та меншовиків, не розколює пролетарської єдності, просто собі — соціал–демократія, і вже!

На цьому Іван таки добирав слова і починав наступати й собі. Бо заперечував і спеціальну українську соціал–демократію.

Він гукав, що й українських соціал–демократів треба до бісового батька, раз вони ще якась — третя соціал–демократія, отже, й собі ще дужче розколюють міжнародну солідарність трудящих!

Так гиркалися між собою друзі, і один другого так і не переконали: Максим дав згоду піти на робітничий з'їзд, а Іван осатанів і оголосив його зрадником пролетарської справи.

Максим ішов, пишаючись з високості, якої доскочив, але й гірко побиваючись: втрата найпершого друга від малих літ була для нього чи не найбільшою втратою за ціле життя. А тут ще й сусіди осудили й взяли на глум.

Ішов Максим вулицями міста величаво — шикуючи празниковою одежею, обмахуючись чистенькою відпрасованою хусточкою, але в грудях йому скімлило, в серці була скруха й жаль, душа завмирала від горя і туги: паршиво було Максимові на душі.

Єдиною розрадою було — почути, що ж скаже сам Винниченко, доповідач на з'їзді, головний український соціал–демократ, не більшовик і не меншовик, ще й славетний український письменник та драматург, оповідання його Максим інколи почитував, а в новій Винниченковій п'єсі «Панна Мара» йому навіть визначено в драматичному гуртку грати найбільшу роль.

Данило з Харитоном дивилися