Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Флегонт Босняцький якраз і вияснював своє власне «кредо».

Певна річ: з Лією, власне — з більшовиками, для нього тепер покінчено. І це було майже трагічно, бо ж Лія йому припала до серця, та й гасла партії більшовиків приваблювали гімназиста Босняцького більше, ніж будь–які інші.

І от Флегонт стояв зараз перед Мариною Драгомирецькою і відкривався їй до глибини душі, не ховаючи нічого, навпаки — накладаючи на себе чорного більше, ніж за ним насправді було.

Самобичування відбувалося не прилюдно, а сам на сам: їх було двоє. Власне, в цю хвилину вони могли вважати, що їх тільки двоє в цілому світі, бо щойно сталося признання.

Вони були на кручі в Аносівському парку, перед ними простилалася неозора лука Дніпра, позаду шелестіли старі липи і сотили духмяний аромат, над ними бриніли бджоли, а вище палав сонячною блакиттю небозвід. Марина сиділа на ослінчику і виколупувала носком черевика з землі камінець, а Флегонт стояв перед нею — з розкуйовдженим волоссям, з розстебнутим коміром, і його гімназичний кашкет валявся ген у траві між васильків.

Флегонт казав:

— Тепер ви, Марино, знаєте…

Так, Марина тепер знала, хоча здогадувалася й раніш: Флегонт кохає її. Якщо признатися собі, як на духу, якщо особисті переживання поставити над усе, а все інше, громадське, суспільне — для загального добра, як сказав письменник Коцюбинський, — відсунути геть, назад, то… Але ж хіба це можливо? Хіба це припустимо? Коцюбинський гостро засуджував це. А зараз тим паче — коли революція, коли нація, коли народ… Так вона зараз йому і скаже, цьому дурному хлопчакові, милому, любому Флегонтові, і, звичайно, ні в якому разі не признається йому, що й вона теж… кохає…

І, не зводячи очей вгору, колупаючи і далі свій камінець — він ніяк не виколупувався з сухої землі — Марина промовила тільки для себе, зовсім тихо, так що й сама майже не почула:

— Я… теж кохаю вас, милий Флегонте…

Але її почуто: закохані надзвичайно чуйні. Флегонт зблід, скуйовдив волосся ще дужче і вимовив тільки:

— Марино!

Марині затамувало дух, її кинуло в кров, вона мерщій похопилась: і як це зірвалося в неї проти волі? Ні, ні, зараз вона візьме свої слова назад, зараз вона скаже йому все — про особисте і громадське, про все, що в ім'я загального добра, про народ, про націю, про революцію… Марина навіть звелась.

Та Флегонт перехопив її рух, посадовив знову, сказав знову — Марино! — і раптом з його уст полилася мова, пристрасна і неспинна, — якраз про революцію, про націю, про народ, про загальне добро, про громадське і особисте.

Отут і прийшло оте — друге — признання, оте самобичування.

Приголомшений і зворушений почутим жаданим словом — кохаю теж! — юнак відчув високий обов'язок: перед величчю кохання бути чистим, позбутися всього нечистого, що було на душі. Він мусить признатися в своєму гріху, навіть коли б це признання вбило його, знищило. І він признався… в зраді.

Так, так! Кохавши Марину, він пустив у своє серце й іншу, її звуть — Лія…

Марина зблідла і рвучко звелася, щоб зразу піти. Але Флегонт переступив їй шлях.

Ні, ні! Те почуття ввійшло в серце тільки на мить — запаморочення, омана, мана! — і воно вже пішло собі геть. Він кохає тільки Марину, і кохання його таке міцне, таке вірне і справжнє, що він не може не звіритися Марині. Кохана Марина повинна знати про нього все! Бо від коханої, від Марини, він жадає теж великої, справжньої любові, і якщо такої любові в її серці нема, а знайдуться тільки чорні ревнощі, тоді — що ж! що ж! нехай скаже йому — геть! — і він піде собі з розбитим серцем… Але він вірить Марині, він вірить у Марину — в силу й чистоту взаємного кохання. І тому він скаже їй найгірше про себе: він мало не зрадив те, що для них з Мариною є найдорожче! Найсвятіше!

— Найсвятіше? Найдорожче? Флегонте!

Так, так! Лія хотіла привернути його до своєї віри. Вона кликала його в справді прекрасну далину — до боротьби за щастя людей, за визволення пригноблених з–під гніту експлуататорів, за єднання бідарів усіх країн…

Марина знову звелась. Обличчя її було бліде, уста стиснуті міцно, в очах палав огонь. Але вимовила вона спокійно:

— Що ж, милий Флегонте, ваша Лія — дуже хороша дівчина. Вона кликала вас саме туди, куди й треба, і ви можете спокійно йти за нею. Помилки ви не зробите: шлях вашої Лії — вірний.