Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Сотня гвинтівок, п'ять кулеметів, пане генеральний! Петлюра знову перевів погляд на велетня–козарлюгу.

— Пане Наркисе! Якщо сто гвинтівок і п'ять кулеметів дістануть ваші люди, то чи зумієте ви зразу рушити в казарми першого коша богданівців і… роззброїти кіш? Тисячу чоловіка?

Наркис знизав плечима і подивився на всіх — спочатку на браунінг барона Нольде перед носом, потім на Тютюнника біля вікна, нарешті, на самого Петлюру, — і знову знизав плечима.

— Спробувати можна, коли… нахрапом.

— Нахрапом! — наказав Петлюра: це був перший його наказ як воєначальника. Потім додав з легким патетичним тремоло в голосі: — За блискуче виконання дорученої вам операції вашу гайдамацьку сотню я оголошу сотнею моєї особистої охорони! Вас особисто — начальником гайдамацької охорони особи генерального секретаря військових справ української Центральної Ради! Сотнику Нольденко! Разом з сотником Наркисом приставте негайно озброєння в розташування Лук'янівської в'язниці!

Тютюнник став перед Петлюрою:

— Дозвольте, пане секретарю, і моїм вільним козакам взяти участь у цій операції?

Петлюра милостиво кивнув:

— Будь ласка! Я дозволяю. Сотнику Нольденко, виконуйте! Панно хорунжий! Які там справи на черзі?

Барон Нольде заховав браунінг у кобуру і поклав руку на плече Наркисові — щойно арештантові, а віднині його найближчому співробітникові в усіх дальших ділах:

— Пішли, пане–товаришу анархісте!

Всі похапцем рушили геть.

— Міф, блеф, фантасмагорія! — почулося ще за порогом.

Петлюра залишився в кабінеті сам. Він стояв, і далі величаво тримаючи палець за бортом френча, замислено позирав на мжичку за вікном і вибивав пальцями лівої руки барабанний дріб по столі: «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні постало…» Тепер йому, справді, все було ясно.

А кілька днів пізніше генерал Вальдштеттен, начальник розвідувального відділу австрійського генерального штабу, розгорнув перед собою на столі досьє з позначкою «Симон Петлюра» — бо таке досьє на генерального секретаря військових справ при українській Центральній Раді в австрійській військовій розвідці було вже заведено — і в горішньому кутку на черговому донесенні агента під кличкою «Амазонка» начертав:

«Різко вираженого національного напрямку. Прибічник сильної центральної влади… Людина майбутнього…»

Рука з пером затрималась на мить — генерал замислився. эжПотім після останнього слова — в дужках — перо виписало знак запитання (?).

Генерал замислився надовго, і рука його навмання повторювала й повторювала цей рух (?), малюючи ще раз і ще раз закарлючку дес фрагецейхенс (знака запитання), — аж поки знак запитання не став величезним.

Таким фертом Максим Радивонович Колиберда не вбирався, мабуть, аж із дня свого одруження — двадцять два роки тому.

Чоботи він узув «на рипах», «дорогі, як пам'ять»: ці чоботи презентовано йому, як «бенефіцію», — за гарне виконання ролі бузувіра Хоми в спектаклі «Ой, не ходи, Грицю», на користь утворюваної печерської «Робітничої просвіти», під назвою «Рідний курінь». Сорочку надів теж «аматорську», в якій переграв стонадцять ролей у драматичному гуртку, — з червоно–чорною манишкою на весь шир грудей, і підв'язав комірець не стьожкою, а червоним шнурочком з китичками–бомбошками на кінцях. «Спінжак» нап'ялив теж празниковий — з альпаги, що аж лиснів по всіх швах: не так від старанного прасування два рази на рік, на Різдво та під Великдень, як від того довгого перележування на споді скрині від Великодня і до Різдва. Штани натягнув, правда, буденні, бо других не мав. Бороду Максим виголив начисто, аж синіло, а вуса підстриг над губою і кінчики пустив акуратно вниз.

Стара Марта аж сплеснула руками, коли вийшла з кухні і вздріла Максима, що докінчував наваксовувати чоботи до сліпучого лиску. Двадцять два роки тому поміж печерських женихів Максим справді славився, як неперевершений чепурун. Милі спогади хлинули на Марту — про ті часи, коли й вона вигиналася тонким станом, наче гінка лозина, і дебелу Марту потягло на сльозу. Вона