Щиголь - Донна Тартт

із грішми в руці, сподіваючись умовити когось зайти й купити мені пляшку чогось алкогольного, і тут із-за рогу випливла вона у футуристичному прикиді «під кажана», який анітрохи не поєднувався з її незграбною ходою та виглядом селянської дівчини, з її простим, але приємним обличчям дружини фермера початку ХХ століття. «Ей, хлопче, — сказала вона, діставши з сумки власну пляшку вина, — ось те, чого ти чекаєш. Усе гаразд. Не дякуй. Невже ти хочеш випити її тут, на морозі?» Їй було двадцять сім, майже на дванадцять років більше, ніж мені, її бойфренд закінчував бізнес-школу в Каліфорнії, й не було сумніву, що коли він повернеться, я більше не зустрінуся з нею ніколи. Ми обоє це знали. Їй не треба було казати мені. Підстрибом долаючи п’ять сходових прольотів угору до її студії в ті рідкісні (для мене) дні, коли мені було дозволено навідати її, я завжди був переповнений словами й почуттями, надто великими, щоб утримувати їх у собі, але все, що я хотів їй сказати, завжди зникало в ту мить, коли вона відчиняла двері, і замість зав’язати розмову бодай на дві хвилини, як нормальна людина, я стовбичив безмовний і опанований розпачем за три кроки позад неї з руками в кишенях, ненавидячи себе, тоді як вона ходила боса по кімнаті — була дивовижно приваблива, легко базікала, просила пробачення за брудний одяг, що лежав на підлозі, і за те, що забула купити упаковку пива — може, тепер їй збігати вниз і купити? — аж поки я десь на середині її речення буквально стрибав на неї й валив її на кушетку, іноді так брутально, що в мене злітали окуляри. Це було так чудесно, що я думав, я зараз помру — але потім, лежачи без сну, я був наповнений порожнечею, дивився на її білу руку, що лежала на ковдрі, на те, як спалахували вуличні ліхтарі, і з жахом чекав, коли настане восьма година, бо це означало, що вона підведеться й одягнеться, щоб піти на свою роботу в барі у Вільямсбурзі, куди я навіть не міг заскочити й провідати її через свій вік. І я навіть не кохав Джулію. Я захоплювався нею, вона мене зачаровувала, я заздрив її впевненості й навіть трохи побоювався її; але я її не кохав, як і вона мене. Я не був також упевнений, що кохаю Кітсі (принаймні так, як мені колись хотілося її кохати), а проте було дивно, як погано я себе почував, враховуючи те, що я вже через це проходив.

ХХІІІ

Історія з Кітсі тимчасово витіснила з моєї пам’яті візит Бориса, та коли я ліг спати, все це повернулося до мене в сновидіннях. Двічі я прокидався й збентежено сідав на ліжку: одного разу мене розбудили двері до комірки у сховищі, які під час мого сну відчинились і розгойдувались, тоді як на вулиці жінки в хустках билися над купою брудної білизни; потім я заснув і провалився в інший етап того самого сновидіння, у якому моя схованка опинилася серед поля, відкрита до неба й зі стінами з тканини, що не досягали навіть трави. Далі відкривалася панорама зеленого поля й дівчат у довгих білих сукнях. Цей образ поєднувався (в таємничий спосіб) із таким смертельно-ритуальним жахом, що я прокинувся, задихаючись.

Я подивився на мобілку: четверта ночі. Минули ще нестерпні півгодини, і я сів на ліжку в темряві без футболки, почуваючись, як шахрай у французькому кінофільмі; закурив сигарету й став дивитися на Лексингтон-авеню, яка була практично порожньою в цю годину, лише кілька таксі, що їхали на зміну або зі зміни, було годі здогадатися, куди їде та або та машина. Але сновидіння, яке здавалося мені пророчим, не розвіювалось і висіло в повітрі, наче отруйний дим, а серце досі стугоніло від його повітряної небезпеки, від того відчуття згуби та простору, яким воно мене наповнювало.

Я був готовий застрелитися від розпачу. Я неабияк хвилювався за картину навіть тоді, коли вірив, що вона цілий рік лежала (як мене запевняли в брошурі сховища рішучим професійним тоном) в умовах прийнятних 70 градусів за Фаренгейтом і 50 відсотків вологості. Щось подібне не можна зберігати абиде. Така картина не терпить ані холоду, ані спеки, ані вогкості, ані прямих променів сонця. Вона потребує чітко визначених умов довкілля, як орхідеї у квітковій крамниці. Коли я уявляв, що її запхали за піч для приготування піци, моє ідолопоклонницьке серце завмирало від жаху, дещо інакшого, але дуже схожого на той, який я відчув, коли подумав, що водій зараз викине бідолашного Поппера з автобуса: в дощ, у придорожню багнюку.

Зрештою, як довго картина перебувала у Бориса? У Бориса? Навіть помешкання Горста, який вважав себе поціновувачем мистецтва, здалося мені не вельми пристосованим для зберігання шедеврів. Негативних прикладів вистачало. Рембрандтове полотно «Шторм на Галілейському морі», єдиний морський пейзаж, що його він будь-коли намалював, за чутками, цілком знищене через неправильне зберігання. Шедевр Вермеера «Любовний лист», вирізаний із рамки готельним офіціантом, пом’явся й потріскався на згинах, коли злодій запхав його під матрац. «Бідність» Пікассо і «Таїтянський пейзаж» Гогена пошкоджені водою після того, як якийсь дебіл заховав їх у громадському туалеті. Та коли я гарячково читав про такі випадки, то найбільше мене вразила історія про картину Караваджо «Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм», вкрадену з каплиці Сан-Лоренцо: картину так недбало вирізали з рами, що колекціонер, який замовив крадіжку, побачивши її, розридався й відмовився її взяти.

Я помітив, що телефон Кітсі зник зі свого звичного місця — із зарядного пристрою на вікні, звідки вона вихоплювала його відразу, як прокидалася вранці. Іноді я прокидався опівночі й бачив, як блимає блакитне світло в ліжку з її боку, під ковдрою, в потаємному гніздечку простирадл. «О, я лише подивилася час», — коли я сонно перевертався й питав її, що вона робить. Я уявив, як вимкнена мобілка лежить похована глибоко в сумці зі шкіри алігатора, у звичному для Кітсі місиві всякої всячини: блисків для губ, візиток, пробників парфумів та банкнот, пожмакані двадцятки випадали з сумки щоразу, коли вона нишпорила в ній, шукаючи гребінець. Туди, в цю запашну купу, й телефонуватиме вночі Кейбл, залишаючи там численні есемески й повідомлення на голосовій пошті, які вона читатиме, коли прокинеться вранці.

Про що вони розмовляють? Що вони мають сказати одне одному? Дивно, але я міг легко уявити собі їхню розмову. Веселе базікання, взаємне лукаве потурання. А коли вони разом у