Під деревом зеленим - Томас Гарді

— Я завжди кажу, що люди, котрі роблять спільну справу — нехай і лише по неділях, мають триматися разом.

— Та чого можна чекати від тих, хто не знає, що таке заробляти собі на хліб тяжкою працею?

— А я думаю, що він тут ні до чого, це все вона — вона воду каламутить!

— Та ні, навряд чи. Він весь із себе якийсь недоладний. Взяти хоча б його вчорашню проповідь.

— Узагалі-то проповідь була задумана досить навіть непогано, але ж він не зміг і двох слів до ладу зв’язати. Написати написав, а от розказати не зумів.

— Ну, може, проповідь і добра, може, навіть і не гірша, ніж у старого Еклезіаста, але, вочевидь, вона залишилася на папері.

Затягуючи останній стібок, містер Пенні дозволив собі відірвати очі від роботи і вставити кілька слів:

— Оратор з нього ніякий — тут не посперечаєшся.

— Багато кому в голові все плутається, коли доводиться виступати перед людьми, — зауважив Спінкс.

— Може, годі вже про це, — втрутився візник. — Що нам з того, хороші в нього проповіді чи погані? Не в тому ж справа.

Містер Пенні проткнув шилом ще одну дірку, протягнув через неї нитку, знову підвів очі і, затягуючи нитку, сказав:

— Важливіше те, що він зробив, — містер Пенні зморщився, докладаючи титанічних зусиль, щоб натягнути нитку, а тоді продовжив: — Не встиг приїхати, як одразу взявся нам утовкмачувати, наскільки важливо ходити до церкви.

— Точно, — підтвердив Спінкс, — першим же ділом.

Містер Пенні, побачивши, що спромігся заволодіти увагою присутніх, із вдячністю прийняв її, облишив шиття і вдихнув якомога більше повітря, ніби ковтаючи таблетку:

— Потім він захотів затіяти в церкві ремонт, доки не зметикував, скільки це буде коштувати і скільки з тим мороки. Тоді його запал одразу згас.

— Швиденько згас.

— Далі він суворо заборонив хлопцям під час служби класти шапки в купіль.

— Ага, заборонив.

— І так весь час — то одне, то друге, а тепер ще й оце...

Не знайшовши достатньо переконливих слів, щоб закінчити речення, містер Пенні натомість щосили потягнув нитку.

— А тепер він хоче безцеремонно виставити нас із хору, — сказав візник після півхвилинної мовчанки, але зовсім не для того, щоб пояснити несподівано обірвану думку містера Пенні, яка й так була всім зрозуміла, а щоб нагадати про причину, з якої вони зібралися.

Якраз у цей момент до дверей підійшла місіс Пенні. Як і всі хороші дружини, зазвичай вона вела з чоловіком полеміку, не менш запеклу, ніж між торі та вігами[5], але в разі потреби стояла за нього горою.

— Треба визнати, у нього точно не всі вдома, — відповіла вона одразу на всі репліки, що долітали до неї знадвору. — Куди йому до бідолашного містера Ґрінхема. (Так звали старого священика.)

— Той принаймні не заявлявся в розпал робочого дня, ставлячи тебе в незручне становище.

— Оце вже точно. У містера Мейболда, може, і добрі наміри, але це вже в жодні ворота не лізе. Ані попіл просіяти, ані підлогу вимити, ані помиї винести — нічого спокійно не зробиш. Ви тільки подумайте, я вже кілька днів не можу винести помиї, хоч бери й викидай у димар чи через вікно. Варто мені тільки вийти з ними на поріг, як він тут як тут: бачте, зайшов спитати, як у мене справи. А що може бути гірше, ніж коли джентльмен заходить до тебе в дім, а ти тут прання затіяла?

— Та він, бідолаха, мабуть, і не розуміє, що створює незручності, — вступився за містера Мейболда візник. — Він нікому не бажає зла. Зі священиком вже як пощастить: маємо, що маємо, аби не гірше.

— Здається мені, що він заглядається на міс Дей, — задумливо мовила місіс Пенні, — хоча, може, я й помиляюся.

— Та ні, там нічого такого, — запевнив дід Вільям.

— Ну, час покаже, — відповіла місіс Пенні, і з її тону було зрозуміло, що вона залишилася при своїй думці.

— От містер Ґрінхем був священик так священик! — сказав Боуман. — Він приходив до тебе максимум раз на рік. Можна було робити, що хочеш, іти, куди хочеш, і не боятися раптово наткнутися на нього.

— Так, розумний був священик, — сказав Майкл.

— За весь час він до нас тільки раз і зайшов, і то, щоб сказати моїй бідній дружині — упокій, Господи, її душу!

— що вона може більше не відвідувати службу, оскільки живе від церкви далеко, а років їй уже немало.

— А коли доходило до вибору псалмів і гімнів на неділю, він давав нам повну свободу. “Та ну вас до дідька! — каже. — Пілікайте, що хочете, тільки мене не займайте!”

— Достойний був чоловік. Він ніколи і слова не казав, коли ми, бувало, зберемося погуляти чи повеселитися та й пропустимо його проповідь або коли хтось припізниться з хрестинами, якщо дитина вже аж надто неспокійна. Добрий той священик, який не створює своїй парафії зайвих проблем.

— А з цим — ні хвилини спокою. Усе торочить про те, що треба робити добро і любити ближніх, як самих себе, — я вже й слухати його не можу!

— Не встиг приїхати, як почав свої порядки заводити. Побачив, що купіль протікає — вона вже он скільки років протікає і ніколи нікому не заважала! Я йому сказав, що містер Ґрінхем на те не зважав: поплює на пальці та й так охрестить. А він як розсердиться: “Сили небесні! Зараз же покличте майстра. Боже, куди я потрапив?!” Гарної ж він думки про нас, нічого не скажеш.

— Щодо мене, — сказав старий Вільям, — то, хоч він і налаштований проти нас, мені подобається те, як він взявся за парафію.

— Та ж тобі, Вільяме, хор завжди був дорожчий за життя, — дорікнув йому Боуман, — а зараз заступаєшся за нашого ворога!

— Ніхто так не шкодуватиме за нашим оркестром, як я, — твердо відповів чоловік, — ви ж знаєте. Я в хорі з одинадцяти років: з ним виріс, з ним змужнів, з