Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер
— Ви когось підозрюєте?
Він здавався більше наляканим, ніж здивованим.
— Когось підозрюю? Це вже як вам завгодно. Я підозрюю наявність якогось впливу, але наразі мої підозри цим і обмежуються. Згодом, як будуть підстави, я зможу підозрювати, але зараз…
Він раптово замовк і поглянув на двері: почувся слабкий звук, і ручка повернулась. Мені здалося, що моє серце зупинилося: я одразу ж згадав, як вранці нам із детективом перешкоджали розмовляти. Двері відчинилися, й до кімнати увійшла міс Трелоні. Побачивши нас, вона відступила назад і зашарілася.
— О, пробачте мені, я не знала, що ви зайняті! — нарешті сказала вона. — Я шукала вас, докторе Вінчестер, щоб запитати, чи можу я піти сьогодні спокійно спати, знаючи, що ви тут. Я почуваюся такою втомленою і виснаженою, що сьогодні з мене зиску не буде.
— Лягайте спати негайно і гарно виспіться! — сердечно відказав лікар. — На Бога, вам це справді потрібно! Я дуже радий, що ви самі це запропонували, бо, побачивши вас увечері, я вже був подумав, що ви будете моїм наступним пацієнтом.
Вона з полегшенням зітхнула, і втома, здається, зникла з її обличчя.
— Ви ж залишитеся коло мого батька разом із доктором Вінчестером сьогодні? — запитала вона мене. — Я так за нього переживаю, що кожна секунда приносить нові страхи. Але я справді виснажена і без нормального сну, мабуть, збожеволію. Сьогодні я спатиму в іншій кімнаті. Боюсь, якщо я залишатимусь так близько до батькової кімнати, кожен звук перетвориться для мене на тортури. Але обов’язково розбудіть мене, якщо будуть підстави. Я буду в спальні поруч із будуаром біля холу. Може, засну на кілька годин. Добраніч!
Коли я зачинив за нею двері й повернувся за маленький столик, де ми сиділи, доктор Вінчестер сказав:
— Бідолашна дівчина страшенно виснажена. Я радий, що вона відпочине. Її нервова система на межі зриву. Ви помітили, як вона розхвилювалася і як почервоніла, коли увійшла і заскочила нас за розмовою? За звичайних умов це не схвилювало б її!
Я вже збирався стати на її захист, розказавши про те, що її прихід був повторенням такої ж ситуації з детективом, проте пригадав, що та розмова була настільки приватною, що навіть згадка про неї могла б викликати надмірну цікавість, тому я промовчав.
Ми підвелися, щоб піти до кімнати хворого. Коли ми вийшли в тьмяно освітлений коридор, я знову подумав про те, як дивно, що вона двічі перебила наші розмови, коли вони торкалися цієї теми.
Розділ VII
Втрата мандрівника
Тієї ночі все йшло добре. Знаючи, що міс Трелоні не чергуватиме, ми з доктором Вінчестером подвоїли пильність. Сиділка й місіс Грант були коло хворого, а ми заглядали до кімнати кожні чверть години. Пацієнт перебував у трансі всю ніч. Він виглядав здоровим, дихав легко, як дитина, але жодного разу не поворухнувся. Ми з лікарем наділи респіратори, але ніч була парка і в них було душно.
Від півночі до третьої години я не раз мав те неприємне відчуття, до якого вже звик за останні кілька ночей, але досвіток, який цідився крізь жалюзі, приніс неймовірне полегшення.
Я так прислухався уночі, що вуха мої просто-таки боліли. Кожен подих сиділки чи шелест її сукні, кожен крок поліцейського насторожували мене — напевне, всі в будинку відчували те саме, час від часу нагорі лунали неспокійні кроки, а внизу раз у раз відчиняли вікна. Проте з приходом світанку все припинилося, і весь будинок відпочивав. Доктор Вінчестер пішов додому, а сиділка Доріс замінила місіс Грант. Мені здалося, він був трохи розчарований, що протягом його довгого нічного чергування не сталося нічого надприродного.
О восьмій годині прийшла міс Трелоні. Сон пішов їй на користь. Вона просто-таки світилась і була такою, якою я вперше побачив її на балу, а потім на пікніку. На її блідих щоках з’явився натяк на рум’янець. Вона відразу ж підійшла до батька і почала поправляти його подушку.
Я і сам був стомлений після свого чергування, тож пішов спати.
Відіспавшись, я вже хотів був піти на Джермін-стріт, аж побачив біля дверей у хол якогось надокучливого чоловіка. Зі слуг тоді чергував Морис, його раніше вважали диваком, а тепер зробили дворецьким. Незнайомець говорив доволі голосно, тож зрозуміти його нарікання було нескладно. Слуга поводився ввічливо, але не пускав незнайомця.
— Це все дуже добре, — казав той, — але я мушу побачити містера Трелоні! Для чого мені ваше «не можна», коли я кажу вам, що повинен. Ви знай не пускаєте мене! Я прийшов о дев’ятій, ви сказали, що він іще не прокинувся, що він хворіє і його не можна хвилювати. Я прийшов о дванадцятій, і ви знову кажете, що він досі не встав. Тоді я запитав, чи прокинувся хтось із родини, й ви сказали, що міс Трелоні ще не вставала. Тепер я знову прийшов сюди о третій, і ви мені кажете, що він досі в ліжку і ще не прокинувся. Де міс Трелоні? «Вона зайнята і її не можна турбувати!» Отож, хтось повинен її потурбувати! Я тут з особливою справою стосовно містера Трелоні, і я прибув з таких місць, де слуги завжди починають з «ні». Цього разу «ні» для мене замало! Я вже три роки це слухаю, чекаючи за дверима будинків і шатер, де всередину дістатися складніше, ніж у могилу. Кажу вам, з мене досить. Коли я приходжу до людини, для якої працював, а двері для мене зачинені, то це мене дратує. Хіба містер Трелоні залишив розпорядження не впускати мене, коли я прийду?
Він замовк і схвильовано втер чоло. Слуга відповів дуже шанобливо:
