Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Можна подумати, ніби він принесе щонайменше мільйон, дідько б його вхопив!
– Згоден, нехай навіть і всі дідьки й сам Вельзевул. Тільки ж, це справи не міняє. Мільйон не мільйон, а бодай щось. Ти не дістав, у мене теж нема, отже. Ну?
– Ви антиквар? – звернувся Ціма до мене.
– Я шукаю свого клієнта, – повторив я готову стрічку, – він мені винен гроші за книги, а я загубив його адресу і мушу тепер …
Стрічка скінчилася. Я зупинився і раптом, збиваючися, з несподіваним шалом почав описувати мого відвідувача трохи докладніше, ніж це входило в мій намір.
Я вже зараз так чітко не пригадую, яка блискавична калькуляція народилася в моєму мозку, спонукавши мене, майже захлинаючися, накинутися на Ціму з розпитами про відвідувача, хоч я вже роздобув адресу, куди він навідувався. Мені аж зараз незручно за тодішню ретельність. Власне кажучи, коли в відкрив рот, я ще не уявляв, що скажу. Я й зараз ладен поклястися, що я справді не збирався говорити про мого відвідувача. Як це сталося, я й досі не здам собі з того справи. Імовірно, я вичув, ніби Ціма з ним особисто знайомий. Ціма, як я потім пригадав, говорив з Домом, поки я відмовлявся від кашне й пальто, і, правдоподібно, це й навело мене на думку, що він знає і відвідувачів Дома. Можливо, Ціма навіть мешкав з моїм відвідувачем, щось подібне причулося мені, хоч згодом Ціма заперечував, переконуючи, що він, мовляв, нічого подібного не казав. Я знаю тільки: я дійсно не плянував розпитувати про мого відвідувача, та коли це сталося, я не здатний був ні про що інше говорити, ба більше, я зі страхом помітив, як не годен зупинитися, бо голос не слухається мене, і коли щось перешкодить цій зливі, я лусну, ’не встигши виговорити мого відвідувача геть із нутра, з думок Нін вітер, аби він щез.
– Ви розумієте, мій клієнт не тільки, а і.. – Хвости Речень закінчувались самими голосівками. – Справді, якби ви зласкавилися і зрадили бодай найголовніші дані, то запевняю вас, я погоджуся навіть…
Далі скакали вже самі приголосні. Голоcівки заважали вимовляти слова з бажаною швидкістю. Незбагненно чому, досі ще не винайшли звукоскорочувачів, щоб у секунду, наприклад, вміщувати слова, виговорені за годину. Про стенографію знайшлося кому подумати, а про стенофонію ніхто не потурбувався, і слова, вимовлені мною, насідали одне на одне, сплющуючи в безформні звуки закінчення попередніх.
– Ви морфініст?
– Я? Бог з вами! – Я аж присів від несподіванки. Мені ще цього бракувало. Господи, що ж мені робити?
– Запевняю вас, ні! Я не морфініст! Я взагалі ні!
– Та не кричіть так, я вас не з’їм. Я вас не наставлятиму на путь істини. У вас трясуться руки, і я зважував лише, чи ви не бажаєте дістати нової порції.
– Вірте мені! Запевняю вас, ні. Дійсно, ні. За все життя ніколи! Я шукаю лише мого відвідувача, тобто, вибачте, клієнта. Так, клієнта.
Ціма перебрав мене поглядом, глянув угору й пожував нижню губу.
– Гм, ви шукаєте свого клієнта?
– Так, саме так, я шукаю свого клієнта, і якби ви могли …
– Чому ні? Можу. Я знаю вашого клієнта. Я його бачив кілька разів у Дома, хоч і не звернув на нього особливої уваги. Непримітна особа. Бож усі, хто відвідують цей будинок, мені відомі, як свої п’ять пальців.
– Ви знаєте його прізвище?
– Ну, а як же! Тільки я мушу зосередитися, щоб пригадати. У цю мить вислизнуло з голови. Його прізвище..
– Цімо, не бреши, а то людина і справді повірить і заходиться будувати на твоїх вигадках пляни. Де твоє сумління? Чого тобі просто без вихилясів не признатися, що ти, крім Дома, якого кожний собака знає, нікого не знаєш, – втрутився юнак з нечистою шкірою.
– Як? Я не знаю? Куряча твоя голова! Я не знаю! Та чи ти взагалі тямиш, що базікаєш? Я не знаю! Ах ти ж попелиця паршива! Порожнє місце, затирко! Замість мовчати і втішатися ласкою, що його терплять у товаристві, воно ідє й просторікує!
– Ідіотищє, – ніби про себе додав Ціма і тихо, аби ІНШІ не чули, без жодного переходу, зозсім з другого регістру звернувся до мене, аж я завагався, чи це справді він:
– Позичте мені дві десятки. Я вам завтра ж віддам.
У мене стільки не виявилося. Хоча для певности, а, головне, щоб його переконати, як я ладний вдоволити його, тільки що не маю, я повивертав усі кишені і навіть дозволив його руці при тому помагати.
У Ціми з’явився зосереджено-розчароватшй вигляд, наче він сам собі не вірив, іцо в моїх кишенях, крім кілька дрібняків, нічого не знайшлося. Він іце ніби ненароком спробував помацати закавраші на ногавицях, чи не зашито там копійки, висякався, ще раз помацав, а тоді, врешті зневірившися в можливості щось здобути, зайнявся юнаком, який поставив під сумнів обсяг Ціминих знайомств.
– Так я, кажеш, не знаю! Дуже цікаво. Кому ж тоді знати, як не мені? Чи не тобі, бува?
– Маєш рацію. Більше, ніж тобі, в усякому разі. Хоч зараз про те не йдеться. Лишімо цю тему. Я сьогодні не в настрої, аби сперечатися.
– Що ти сказав? Чи це мені здасться, чи я справді чую?
– Не входь у ролю!
Ціма хапнув повітря, і зразу ж на, його місце напливла з моєї пам’яті риба в довгих колючках, що я її колись бачив У природничому фільмі, на який водив дітей. Риба, що при наближенні небезпеки ковтає воду, аби набрякнути до таких розмірів, щоб ворог побоявся її проковтнути чи навіть зачепити. Проте Ціма явився знову. Він уже не уподібнювався до тієї риби. Що за цей час трапилося у нього з опонентом, вислизнуло з мого зору, тільки Ціма уже ні на кого не скидався. Він двиготів.
– Ви чули? Чи ви чули таке? Подумати тільки! Головне, Хто! Хто б уже розперізувався! Смаркач! Нетля! Ця півпорція людини, яка ще не встигла собі відростити жодної думки, яка мУдра тільки тим мотлохом, чим у школі напхали його казанок! Цей гімназійний гевал!
Гей, публіко, тихіше, бо не почуємо Хоми, гукнули з другого кінця гурту.
Та Ціма й гімназист стояли в іскрах.
– Ти на колінах дякуй Богові, що тебе взагалі терплять у нашому товаристві. Ти забув, що я, Ціма, ввів тебе сюди, і ти лише завдяки мені тримаєшся тут, жабо ти втівалашена. Якби не моя великодушність, тебе і духу тут не
