Герострати - Емма Іванівна Андіївська

велике, гідне найвищого захоплення. І ці мііти цупкі, хоч вони і живуть на периферії напівапокрифічним існуванням. А коли так, то що ж тоді справді подиву гідне, велике? В чому полягає людська велич. Чи вона взагалі не існує і її вигадав біснуватий божевільний з розпачу, що людство, крім забезпечувати себе вічністю, тобто, крім геростратизму, ні на що не здатне? Однак міти про велике існують; значить – людство, від колиски приречене на гонитву за вічністю, колись виломилося з кола смертного й створило міт про велич? Що ж тоді розуміють під величчю? Що це надзвичайне, що це за велич, що живе в мітах, обвішана від нерозуміння людськими тельбухами? Чи це досягнення в різних галузях людського духа й життя, включно з релігією? Проте хіба всі досягнення не є виключно ошляхетнений геростратизм, оскільки всі вони зводяться в кінцевому рахунку ДО одного й того самого – до прагнення вічности, а прагнення вічности це егоїзм, а в егоїзмі шукати величі годі? Бо невелика та велич, яка вміщується в егоїзмі. Отже в егоїзмі її нема, а тоді всі досягнення відпадають. Що ж лишається? Якщо в бажанні вічности не видно величі, то, може, е в бажанні невічности, в небутті? В антивічності, в протилежності? Тобто там, де відмовляються від вічности? Коли людина, отримавши всі шанси на вічність, відмовляється від неї, і то таким способом, що ця відмова на стає лише іншою формою гонитви за безсмертям, і людина не повертається в попереднє людське коло? Так, справжня велич це тільки єдине: успадкувавши чи здобувши всі шанси на вічність, відмовитися від неї. Понад це не існує більшого, бо це вже не людський аспект, а Божий, і щойно тут людина наближається до поняття Бога і людської вічности у Бога.

Тут я мушу зробити відступ. Мені, як я вже згадував, дуже залежить на послідовності і точності всього того, що зі мною трапилося, що я чув, бачив, на точності, часто на перший погляд зовсім побічних речей, які прямо на мене не впливали, однак які, і я це інтуїтивно знаю, хоч і не годен Довести, якимось чином, вирішували подальший перебіг моєї історії, навіть коли я й не в змозі простежити, де саме вони починали брати в ній активну участь. Саме тому я не певен, хоч тільки так пригадую, чи Дом дійсно все це говорив, чи я його лише так розумів, накладаючи на цю розмову іншу, яка мала ще відбутися далеко пізніше, вже без участи Дома, згодом, коли я ходив брати автограф.

Дуже ймовірно, що я дещо поперекручував попри всю засадничу точність, вже хоча б з тієї причини, що за той час моя нервова система від усіх попередніх потрясень і хвилювань, а головне від нетерпіння якнайшвидше отримати адресу, працювала не плинно, як завжди, а трохи стрибками.

З цісї причини, наприклад, хоч як я пізніше сумлінно реставрував минуле, мені ніяк не щастило відновити в пам’яті, що я казав Домові, хоч я ладен клястися: я виголошував щось важливе. Воно без сліду вислизнуло мені з голови, крім кількох фраз чи, властиво, уривків речень, і то, очевидно, лише тому, що мені здалося, нібито Дом відповідав на них, а вони якоюсь мірою, дуже, правда, околишніми шляхами, стосувалися мене й мого відвідувача, хоч пізніше, коли я силкувався пригадати, мені видавалося далеко ймовірнішим, що Дом навіть і не пробував відповідати, а просто його думки набрели на трохи подібну тему, і він продовжував монолог, і тільки те, що він інколи зупинявся переді мною і я бачив, як він усміхається, я сприймав як його відповідь на своє казання.

Можливо також, мене пантеличила його усмішка, якщо те, що відбувалося у нього на лиці взагалі надається окреслити усмішкою. Кожного разу, як він «усміхався», я дивився на нього і ставав свідком, як з його нутра ніби вибухає джерело, розбиваючись об зуби й освітлюючи все обличчя з середини; та коли я переводив погляд на його уста, сподіваючись угледіти їх розтягненими в усмішку, то виявлялося, що вони радше навіть стиснені і Дом взагалі не усміхається. Можливо, на усмішку в нього призначалися кіс, щоки чи перенісся, хоч мені ніколи не доводилося спостерігати, аби самими щоками чи носом хтось усміхався. Не виключене також, що його пильний погляд суґерував усмішку, і це заважало сприймати те, що він говорив.

– Щойно тут вперше з’являється цей аспект вічности, – ішло від Дома, не даючи мені думати про своє, – бож лихо нашого століття не в тому, чи воно вірить у Бога, чи ні. Спосіб, яким людство вірить, належить до того ж геростратизму, що й невіра. Люди не розрізняють, що вірити Б Бога і вірити в людську вічність у Бога – два цілком різні поняття. Люди, які вірять у Бога з розрахунком, мовляв, коли Бог е, то і для них вічне існування забезпечене, – хіба це не такі ж самі герострати, як і ті, що в Бога не вірять і шукають вічности серед людей, в людській пам’яті, по цей бік? Ті, що будували середньовічні собори, спромоглися на це тому, що їм перед очима стояла їх власна егоїстична вічність у Бога. Перестають споруджувати собори не тому, що втрачають віру в Бога, а тому, що втрачають віру в своє місце на безсмертя у Бога. Бог, навіть якби Він тричі існував, у якого нема для людей вічности, людству не потрібний. На такого Бога людство плюс, бо коли у Нього нема вічности для людей, то це те саме, що Його нема. Навіть більше: те, що Його нема, далеко легше стерпіти, ніж те, що Він є, але для людей з Нього жодної користи, коли біля Нього бракує вічности для людини. Людині йдеться не про самого Бога і Його існування, а про вічність своєї особистости в Бога. Віруючих заради самого Бога, як такого, нема. Ті, що вірять у Нього, автоматично вважають, ніби місцина вічности приготована для кожного окремо, кожному за індивідуальністю і заслугою, під крильцем у Всевишнього. А що поняття «раю» і «пекла» відповідно до моди епохи міняється для віруючих, то несуттєве: «рай» і «пекло» можуть бути модерними, чи Традиційними, чи на зразок Нірвани, чи щось на зразок туманного існування з великої літери, «існування», яке «бачиться» лише «нутром», лише «відчуттям», чи щось винахідливіше. Головне, що віруючий після смерти потрапить до цього «існування», «раю» чи навіть психологічного «пекла» (данина епосі); зрештою, хто вже там потрапить до пекла? Пекло досить сумнівна