Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

відчув, як Голмс заспокійливо потиснув мою руку. Він ніби казав мені, що передбачав таку ситуацію, тож не хвилюється. Я не знав, чи бачить він те, що і я: дверцята сейфа зачинені нещільно, й Мілвертон будь-якої миті може це помітити. Для себе я вирішив, що тільки-но він виявить відчинений сейф, я негайно ж вистрибну зі своєї засідки, накину йому на голову свого плаща, зв’яжу почвару, а решту дій залишу на розсуд Голмса. Але Мілвертон жодного разу так і не підняв погляду. Він неквапливо читав папери, які тримав у руках, гортаючи сторінку за сторінкою. Я сподівався, що він піде в спальню, коли закінчить читати документ і докурить сигару. Але він не встиг скінчити ні те, ні інше, бо сталося дещо несподіване.

Я помітив, що Мілвертон кілька разів зиркнув на годинник, а одного разу піднявся й знову сів, проявляючи нетерпіння. Але мені й на думку не спадало, що в нього могло бути призначене побачення такої пізньої години. Раптом із боку веранди до мого слуху долинуло слабке відлуння кроків. Мілвертон покинув папери та витягнувся на кріслі. Незабаром почувся легкий стукіт у двері. Мілвертон піднявся й відчинив їх.

— Ви спізнилися на півгодини, — сказав він різко.

То он яким було пояснення відчинених дверей та нічного чекання Мілвертона! Ми почули легке шелестіння жіночої сукні. Я зсунув портьєру, оскільки тепер обличчя Мілвертона обернулося до нас. Але цікавість узяла гору, і я знову трохи розсунув її. Мілвертон уже сидів у кріслі, і його чорна сигара так само стирчала догори. Посередині кімнати, осяяна елект­ричним світлом, стояла висока струнка жінка в темному каптурі, стягнутому біля підборіддя, з обличчям, прихованим вуаллю. Жінка швидко й уривчасто дихала, і вся її гнучка постать тремтіла від сильного хвилювання.

— Ви, любонько, позбавили мене нічного відпочинку, — зауважив Мілвертон. — Сподіваюся, я отримаю за це винагороду. Ви не могли прийти раніше?

Жінка похитала головою.

— Ну, не могли, то й не могли. Кажете, що графиня негідно поводиться з вами? Тепер маєте можливість поквитатися з нею. Та що з вами, дівчино? Що ви так тремтите? Ось так. Підбадьоріться! А тепер приступимо до справ, — він вийняв із шухляди записку. — Кажете, що маєте п’ять листів, які компрометують графиню д’Альбер. Ви хочете продати, я бажаю купити. Гаразд. Залишається визначити ціну. Я, звісно, маю переглянути листи, чи це справді те, що треба... Гос­поди, та це ви?

Жінка, не кажучи ні слова, підняла вуаль і відкинула з голови каптур. Я побачив вродливу брюнетку з правильними тонкими рисами, ніс із витонченою горбинкою, густі чорні брови над палаючими ненавистю очима та тонкі губи, вигнуті зловісною посмішкою.

— Авжеж, це я, — відповіла вона. — Нещасна, яку ви занапастили.

Мілвертон засміявся, але в його сміху чувся страх.

— Ви були такі вперті, — кинув він. — Навіщо було доводити справу до крайнощів? Запевняю, за власним бажанням я й мухи б не образив. Але кожна людина по-своєму заробляє на кусень хліба. Що ж мені залишалося робити? Я призначив ціну, яка вам по кишені. Ви не забажали платити.

— І тоді ви послали листи моєму чоловікові! Це розбило серце найшляхетнішому з людей. Я не варта була навіть зав’язувати йому шнурівки на черевиках... І він помер. Пригадуєте ту ніч, коли тут, у цьому кабінеті, я просила, благала вас про милосердя, а ви сміялися мені в лице? Ви й зараз намагаєтеся усміхатися, але губи ваші тремтять. Негідник! Боягузлива тварюка! Ви не думали, що ще раз побачите мене? Але саме тієї ночі я дізналася, як можна проникнути до вас, коли ви наодинці. Отже, Чарльзе Мілвертон, що ще хочете сказати?

— Не думайте, що злякали мене, — відповів Мілвертон, зводячись на ноги. — Варто мені гукнути, і з’являться слуги та схоплять вас. Але я буду поблажливий, адже ваш гнів такий зрозумілий. Забирайтеся звідси. І закінчимо цю розмову.

Але жінка не зрушила з місця, тримаючи руку під плащем і так само зловісно всміхаючись.

— Вам більше не вдасться зруйнувати комусь життя, як ви це вчинили зі мною. Ви більше не будете мучити серця, як понівечили моє. Я врятую світ від отруйної гадюки. Ось тобі, собако!

В її руці блиснув маленький пістолет. Один постріл, другий, третій... Дуло пістолета було за півметра від грудей Міл­вертона. Він похитнувся, впав на стіл, закашлявся, чіпляючись за папери. Потім хитаючись підвівся і ступив з-за столу. Грим­нув шостий постріл, і жертва впала на підлогу.

— Ви мене вбили... — лише й встиг прошепотіти він.

Жінка пильно поглянула на тіло й ударила його підбором в обличчя. Потім знову подивилася — Мілвертон не озивався та не ворушився. Зашелестіла спідниця, в задушливій кімнаті повіяло нічною свіжістю, і месниця зникла.

Жодне втручання з нашого боку не могло б урятувати цього чоловіка від його долі. Якби Голмс не схопив мене за руку, коли жінка посилала кулю за кулею в хиткого Мілвертона, я кинувся б йому на допомогу. Я збагнув, що означає його тверде рукостискання. Це не наша справа, правосуддя нарешті наздогнало мерзотника, у нас є свої обов’язки та своя мета, які ми не повинні втрачати з поля зору. Тільки-но жінка зникла, як Голмс швидко й нечутно підійшов до внутрішніх дверей та обернув ключ у замку. Тієї ж миті ми почули в будинку гомін і кроки, що наближалися до нас. Стрілянина розбудила весь будинок. Із незворушним виглядом Голмс миттю підійшов до сейфа, вигріб обома руками зв’язки листів і кинув їх усі у вогонь, потім ще й ще, поки сейф повністю не спорожнів. Хтось натиснув клямку й почав гатити в двері. Голмс побіжно оглянувся. На столі Мілвертона лежав забруднений кров’ю лист — провісник смерті. Голмс кинув у камін і його. Потім вийняв ключ із замка зовнішніх дверей, випустив мене, вийшов сам і замкнув двері.

— Сюди, Ватсоне, — вказав він, — треба перелізти через стіну саду.

Я й не уявляв собі, що тривога може так швидко охопити будинок. Озирнувшись, я побачив, що всі вікна виблискують вогнями. Головні двері були відчинені, алеєю бігли люди. Сад аж кишів народом. Хтось помітив, як ми вибігли з веранди, залементував і кинувся за нами. Голмс добре знав кожну доріжку саду й упевнено біг уперед між кущами та деревами. Я ні на крок не відставав від нього. За мною по п’ятах (я чув його подих) мчав якийсь переслідувач. Шлях перегородила шестифутова стіна. Голмс перестрибнув через неї. Я також стрибнув і, вчепившись за край, відчув, як чиясь рука схопила мене за ногу. Я висмикнув її, видерся на верхівку муру, всипаного битим склом, і впав у кущі обличчям вниз. Голмс одразу поставив мене на ноги, і ми кинулися навтьоки величезним Гемстедським пустирем. Ми пробігли приблизно дві милі, й аж тоді Голмс нарешті зупинився й прислухався.

Навколо нас панувала цілковита тиша. Ми втекли від погоні! Ми врятовані...

Наступного ранку, коли ми курили свої люльки після сніданку, у нашій скромній вітальні з’явився інспектор Лестрейд із Скотленд-Ярду. Вигляд у нього був загадковий і багато­значний.

— Доброго ранку, містере Голмс, —