Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

Поки що все йшло чудово. Мій багаж уже чекав мене на вокзалі, і я без зусиль знайшов купе, вказане Голмсом, хоча б тому, що воно було єдине з написом «зайнято». Тепер мене турбувало лише одне — відсутність Голмса. Я зиркнув на вокзальний годинник: до відходу потяга залишалося всього сім хвилин. Даремно я шукав у натовпі тих, хто від’їжджає, і тих, хто їх проводжає, худорляву постать мого приятеля — його не було. Кілька хвилин я витратив, допомагаючи поважному італійському священику, котрий ламаною англійською намагався пояснити вантажнику, що його багаж має бути відправлений прямо в Париж. Потім я ще раз обійшов платформу й повернувся у своє купе, де застав уже знайомого мені старезного італійця. Виявилося, що, хоча в нього не було квитка в це купе, носій усе ж підсадив його до мене. Марно було пояснювати моєму непрошеному дорожньому супутнику, що його вторг­нення мені неприємне: я володів італійською ще гірше, ніж він англійською. Тому я тільки стенув плечима й продовжував тривожно виглядати у вікно, чекаючи мого товариша. Мене вже почав огортати страх: а раптом його відсутність означала, що за ніч із детективом сталося якесь нещастя! Уже всі двері були зачинені, пролунав свисток, аж раптом...

— Любий Ватсоне, ви навіть не захотіли привітатися зі мною! — пробурмотів біля мене чийсь голос.

Я озирнувся, вражений. Літній священик тепер обернувся до мене обличчям. На секунду його зморшки розгладилися, ніс відсунувся від підборіддя, нижня губа перестала висуватися вперед, а рот — шамкати, тьмяні очі заблищали колишнім вогником, скоцюрблена спина випросталася. Але все це тривало одну мить, і Голмс зник так само швидко, як з’явився.

— Боже милий! — скрикнув я. — Ну, і здивували ж ви мене!

— Нам усе ще необхідно дотримуватися максимальної обережності, — прошепотів він. — У мене є підстави вважати, що вони натрапили на наш слід. Ага, ось і сам Моріарті!

Потяг якраз рушив, коли Голмс промовляв ці слова. Визирнувши з вікна та поглянувши в той бік, я побачив високого чоловіка, котрий люто розштовхував натовп і махав рукою, ніби хотів зупинити потяг. Однак було вже запізно: швидкість руху все збільшувалася, і дуже швидко станція залишилася позаду.

— Ось бачите, — реготнув Голмс, — незважаючи на всі наші заходи, нам ледве вдалося позбутися цього чоловіка.

Детектив піднявся, зняв чорну сутану та капелюха, приналежності свого маскараду, і сховав їх у саквояж.

— Читали ранкові газети, Ватсоне?

— Ні.

— Отже, ви ще не знаєте, що трапилося на Бейкер-стрит?

— Бейкер-стрит?

— Сьогодні вночі вони підпалили наше помешкання, але великих збитків не завдали.

— Як таке може бути, Голмсе? Це стає нестерпним!

— Мабуть, після того, як їхнього агента з кийком заарештували, вони остаточно втратили мій слід. Інакше не могли б припустити, що я повернувся додому. Але потім вони, скорше за все, почали стеження за вами — саме це привело Моріарті на вокзал Вікторія. Ви не могли десь схибити дорогою до вокзалу?

— Я точно виконав усі ваші вказівки.

— Знайшли екіпаж на місці?

— Авжеж, він мене чекав.

— А кучера впізнали?

— Ні.

— Це був мій брат, Майкрофт. У таких справах краще не розповідати про свої таємниці комусь сторонньому. Ну, а тепер маємо подумати, що робити з Моріарті.

— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде, як тільки прибуде наш потяг, мені здається, тепер уже їм нізащо не наздогнати нас.

— Любий мій Ватсоне, адже я вам уже казав, що, коли йдеться про інтелект, до цієї людини треба підходити з такою самою міркою, як і до мене. Невже ви думаєте, що якби на місці переслідувача був я, така незначна подія могла б мене зупинити? Ну, а якщо ні, то чому ж ви про нього так погано думаєте?

— Але що він може зробити?

— Те ж саме, що зробив би я.

— Тоді скажіть, як вчинили б ви.

— Замовив би спеціальний потяг.

— Але ж він однаково спізниться.

— У жодному разі. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди доводиться чекати пароплава принаймні чверть години. Ось там він нас і наздожене.

— Можна подумати, що злочинці ми, а не він. Накажіть заарештувати його, як тільки він прибуде.

— Це знищило б плоди тримісячної роботи. Ми би спіймали велику рибу, а дрібна втекла б із сіті в різні боки. У понеділок усі вони будуть у наших руках. Ні, зараз арешт неприпустимий.

— Що ж нам робити?

— Маємо вийти в Кентербері.

— А потім?

— А потім доведеться поїхати в Нью-Гейвен, а звідти — до Дьєпа. Моріарті знову зробить те ж саме, що зробив би і я: поїде в Париж, піде в камеру зберігання багажу, визначить, які валізи наші, і чекатиме там два дні. Тим часом ми купимо собі пару дорожніх наплічників, чим підтримаємо промисловість і торгівлю в тих місцях, якими будемо подорожувати, і спокійнісінько попрямуємо до Швейцарії через Люксембурґ і Базель.

Я дуже досвідчений мандрівник і тому не дозволив собі засмучуватися через втрату багажу, але, зізнаюся, мені була неприємна думка, що ми маємо ухилятися та ховатися від злочинця, на рахунку котрого стільки мерзенних злочинів. Однак Голмс, звісно, краще розумів стан речей. Тому в Кентербері ми таки вийшли. Тут ми дізналися, що потяг у Нью-Гейвен відходить лише через годину.

Я все ще сумно дивився на багажний вагон, що зникав у далечині, забираючи весь мій гардероб, коли Голмс смикнув мене за рукав і вказав на залізничну колію.

— Бачите, як хутко! — сказав він.

Удалині, серед Кентських лісів, виднілася тонка цівка диму. За хвилину інший потяг, що складався з локомотива з одним вагоном, з’явився на вигнутій лінії рейок, що ведуть до станції. Ми заледве встигли сховатися за якимись тюками, як він зі стукотом і грюкотом пролетів повз нас, дихнувши нам в обличчя струменем гарячої пари.

— Проїхав! — зазначив Голмс, стежачи поглядом за вагоном, що підскакував і легко гойдався на рейках. — Як бачите, проникливість нашого приятеля також має межі. Було б справжнім дивом, якби він зробив точно ті самі висновки, які зробив я, і діяв би відповідно до них.

— А що б він зробив, якби наздогнав нас?

— Без сумніву, спробував би мене вбити. Ну, але ж і я б не чекав його склавши руки. Тепер питання в тому, поснідати нам тут чи ризикнути померти з голоду, зачекавши до Нью-Гейвена.

Тієї самої ночі ми приїхали до Брюсселя, де провели там два дні, а третього подалися до Страсбурґа. У понеділок вранці Голмс послав телеграму лондонській поліції, і ввечері, прийшовши у свій готель, ми знайшли там відповідь. Голмс розпечатав телеграму й із прокляттями жбурнув її в камін.

— Я мав це передбачити! — простогнав він. — Утік!

— Моріарті?

— Вони піймали всю зграю, крім нього! Лише він і вислизнув! Ну, звісно, я поїхав, і цим людям було не до снаги впоратися з ним. Хоча я був упевнений, що дав їм до рук усе. Знаєте, Ватсоне, вам краще якнайшвидше повернутися до Англії.

— Чого б це?

— Я тепер небезпечний супутник. Цей чоловік втратив усе.