Другий чоловік, Ларрі Трамблі
— Що ти там робиш?
Малюк не відповідає.
— Ти вже давно прокинувся?
— Мені боляче.
— Де болить?
Він кладе руку на живіт.
— Ти переїв. Хочеш води?
— Ні.
— Лягай спати. Завтра почуватимешся краще.
Замість того, щоб повернутися у своє ліжко, він ковзає у Самюелеве, той не знає, як реагувати. Малюк тулиться до нього, ніби поранена тваринка, що шукає прихистку. За мить Самюель його обіймає. Малюк нарешті засинає. І стогне у своєму неспокійному сні. Самюель же не може заснути, розтривожений молодим тремтячим тілом, що його притискає до серця.
На ранок Малюк почувається краще, але блює після обіду, а тоді біль стає таким нестерпним, що згинає його пополам. Стривожений Самюель робить усе, що може, аби полегшити його стан. Коли Мадам повернулася з роботи, то відразу відвезла його у лікарню. Наступного дня йому видалили апендикс.
Після повернення Малюка додому Мадам не хоче, щоб він спав в одній кімнаті з Самюелем. І облаштовує його у своїй спальні. Щоб його порадувати, вона переносить туди клітку з папугою і ставить її біля вікна, що відкривається на два боки й виходить у сад. А через невимовну спеку, яка настає зі сходом сонця, вона відкриває вікно вночі, щоб впустити трохи свіжого повітря. Малюк не зносить протимоскітної сітки, скаржиться, що задихається, зачинений у цій легкій в’язниці з тюлі. Мадам погоджується зняти її і терпить набридливих комах, які заважають їй спати. Коли прокидається, її шкіру на шиї й руках вкривають маленькі пухирці. На превелике Самюелеве здивування, вона не нарікає.
Малюкові швидко кращає, за кілька днів він уже хоче встати. Мадам наполягає, щоб він поки що залишався у ліжку. На фабрику вона ходить тільки вранці, щоб краще його доглядати. Робить йому сюрприз — дарує величезного плюшевого лева, на якого він ледве глянув. Вона не дає Самюелеві опікуватися туалетом Малюка. Хоче робити все сама. Вологою губкою миє кожну частину його тіла. Легенько проводить пальцями по шву на рані. Її зачаровує отой хірургічний розріз, що проходить по діагоналі правою частиною його живота. Щодня перевіряє, як він загоюється. Прикладається губами до кожної ниточки на шві, наче цілує. Сльози котяться по її щоках. Малюк, якого ніколи так не балували, приймає всі її пестощі, але стає вередливим. Вона обіцяє повезти його на море, щойно він повністю одужає після операції. Він навчиться плавати й побачить чарівний захід сонця. Якось уночі Самюель знову прокинувся від того дивного голосу маленької дівчинки, яка невпинно повторювала приспів:
«Мама твоя зіронька,
Татко — місяченько.
А ти — найгарніша квітонька в саду».
Утоплення
Вона виконує свою обіцянку. Вони їдуть на море, щойно з Малюка знімають шви. Самюель просить взяти його з собою.
— І мови не може бути, щоб я тягла тебе з собою, як непотрібну валізу.
— Я дбав би про Малюка.
— Ну, ти аж занадто про нього дбаєш.
— Можеш пояснити?
— Я не ідіотка, я бачу, як ти кружляєш довкола хлопця.
— Не розумію твоїх натяків.
— Головне, що я їх розумію, і цього достатньо.
Вона резервує кімнату в тому самому готелі, що й минулого разу. Збираючи валізу Малюка, Самюель кладе новий альбом і кольорові олівці поміж складеним одягом. «Намалюєш мені спогади», — шепоче йому на вухо перед виходом. Малюк йому навіть не усміхається. Сама думка про те, що він їхатиме автомобілем чи поїздом, дарує йому таку величезну насолоду, що він забуває про все інше.
Самюель виносить їхні речі аж до огорожі, що виходить у провулок. Мадам одягла на голову солом’яного капелюха, вона нервово палить. Щойно авто, яке має відвезти їх на вокзал, зникає у хмарі куряви, Самюель починає сильно хвилюватися. Він повертається у вітальню. Він уже нудьгує за Малюком. Занепокоєно помічає, що в тиші не чутно звичного шуму. Чогось бракує. Ще раз оглядає паруючий заварний чайник на низенькому столику, чашки й імбирне печиво, до якого вони ледве доторкнулися перед від’їздом. Нічого не змінилось, але все видається іншим. І тут розуміє: не чути папуги. Він поспішає у кімнату Мадам, клітка порожня.
Він оббігає одна за одною всі кімнати, шукає очима барвисту цятку його пір’ячка. Стає на карачки й зазирає під меблі, пересуває столи, крісла, подушки, висуває шухляди. Наче папуга розважається, граючись із ним у піжмурки. При цьому всі вікна в будинку зачинені або захищені протимоскітною сіткою. Може, то Малюк випустив пташку, перш ніж поїхати на море? Чи він сам залишив вхідні двері відчиненими, коли виносив їхні валізи? Не може згадати. Він іде в сад з надією знайти папугу, який п’є воду з басейну. Він кличе його, імітує його крик, йому здається, що помічає синій проблиск у вітті дерев, а наступної миті — на алеї гігантської папороті. Йде шукати його на дорозі, годинами бродить, наче божевільний, вдивляється в небо, змочує власним потом своє просторе вбрання кольору іржі. Безрезультатно. Пташка може відлетіти на кілька кілометрів від своєї в’язниці. Мадам йому не пробачить цієї втрати. Він намагається себе урезонити: «Вона зможе купити іншого. Я зекономлю на харчах, не їстиму кілька днів, і їй це не коштуватиме жодного цента». Він більше не контролює власні думки. Паралізована страхом дитина захопила владу над дорослим чоловіком, яким він є насправді.
За три дні він бачить папугу, що всівся на лутці кухонного вікна. Він очам своїм не вірить. Затамувавши подих, поволі відчиняє обидві стулки й завмирає в очікуванні.
— Заходь, молю тебе, заходь!
Пташка розпрямляє крильця й одним махом опиняється всередині. Самюель швидко зачиняє вікно й падає плачучи на підлогу. І навіть
