Другий чоловік, Ларрі Трамблі

Найдивовижнішими були стосунки, що розвинулися між Малюком і папугою. Щойно той заходить на кухню, пташка оживає, вітає його радісним криком. Малюк намагається наслідувати пташине цвірінькання. У Самюеля таке враження, що ці двоє просто вільно спілкуються між собою й ніхто більше не може їх зрозуміти. Він заздрить, йому хочеться, щоб хлопчина був таким само балакучим і з ним. Малюк рідко відповідає на його запитання: він або не знає, або ж не пам’ятає. Самюель не наполягає. Хоча все ж зміг дізнатися, що, попри юний вік, Малюк працював на чайній плантації поблизу села і водив трактор.

Самюель також помітив, що в саду Малюк дозволяє комахам повзати по ногах і руках і не скидає їх. Йому подобається спостерігати за ними, тому він застигає, мов статуя. А якось невеличка змійка сховалась у нього під сорочкою. Самюель не уявляє, як вона там опинилася. Малюк же чекав, не виказуючи страху, поки вона вийде зі свого імпровізованого укриття.

Сині очі

У Мадам з’явилася звичка після вечері зачинятися з Малюком у кімнаті. Самюелеві це не подобається. Вона садить хлопця на ліжко. Обіймає і розпитує.

— Ну, що ти сьогодні робив? Розважався з папужкою? Може, навчиш його говорити, от буде смішно. Ти ще щось малював? А чому не показуєш? Тобі ніяково? Ти добре пообідав? Тобі сподобалось те, що для тебе приготував Самюель? Тобі подобається твоя нова піжама? Бачиш. Вона не занадто велика, я ж казала. Ти чистив зуби вранці? Покажи нігті. Прекрасно! Бачиш, як легко бути гарним хлопчиком. Щоб я була задоволена. Ага, а ти ще пам’ятаєш, як називаються ті квіти? Які я тобі показувала вчора?

Якось вона не йде на роботу й проводить з ним цілий день. Веде його до кравця й замовляє купу штанів і сорочок. Вона із задоволенням вибирає тканини. Змушує його дефілювати, веселиться від його незграбності у поводженні з обновками. Потім вони йдуть у ресторан, вона згодовує йому шматок торта, дарує тонкий золотий ланцюжок і наполягає, щоб він його відразу надягнув. Самюель скаржиться, що вона ніколи не була до нього такою щедрою. Він не пригадує, щоб вона не йшла на роботу, аби провести цілий день з ним.

— Вважаєш, що я витратила на тебе недостатньо грошей? Спитай у своєї матері, скільки я дала їй. Ти стільки не вартий!

— Чому ти така зла?

В її очах бісики.

— Ти маєш рацію. Я зла. Перепрошую, все, що я до цього сказала, було жорстоким. Я так не думаю. І повір, ніколи й не думала. Ходи, дай мені руку.

Вона цілує йому пальці.

— Не розумію, для чого ти з ним одружилася.

— Прошу, не починай.

— Не варто було.

— Ти почуваєшся покинутим?

— До чого тут це?

Вона знімає сережки.

— Можеш залишитися сьогодні зі мною. Зауваж, я не змушую тебе. Роби, як хочеш.

Вона вперше запрошує його до свого ліжка після нового одруження. Самюель дивиться на неї у дзеркалі туалетного столика, стоячи позаду. Вона відбілила зуби з нагоди свого останнього дня народження. Сильний контраст з її губною помадою.

— Цей хлопчина ненормальний.

— Що ти хочеш цим сказати?

Самюель мовчить.

— Краще скажи, а не ходи довкола.

— Він інший.

Вона виймає тонкі шпильки, які утримують її волосся шиньйоном. Делікатними рухами знімає вологою серветкою макіяж. Її зморшки проступають ясніше, малюючи борозни з тіней на чолі, довкола очей і губ.

— Коли я побачила його вперше, він нагадав мені пташку, таким був худим і знервованим. Коли його знайшли у тій схованці в глибині вантажівки, він був увесь покритий чорним пилом. Неймовірно блищали лише білки очей. Як якісь дві мармурові кульки. Не знаю чому, та мене це розвеселило.

Вона дивиться на Самюелеве зображення в дзеркалі.

— Ти думаєш зараз, що я черства, нічого не відчуваю. Бачу в твоєму погляді. Ти помиляєшся. Того дня в цьому хлопчині було щось таке, що мене зачепило. Зворушило. А не тільки розвеселило. А ти став сумним і тяжким.

— Ти б могла бути його бабусею.

— Не бачу, в чому проблема.

— Чого ти чекаєш від цієї дитини?

— Я вже казала тобі, він уже не дитина. Йому, як не як, чотирнадцять років.

— Та дещо в ньому перестало дорослішати. Він поводиться так, наче йому шість чи сім.

— Він уміє кермувати машиною.

— Для нього це лише спосіб гратися. Тож скажи: чого ти чекаєш від нього?

Вона оглядає в дзеркалі своє оголене тіло. Вона набрала вагу після хвороби.

— Твоє питання беззмістовне. Я одружилася з ним, і ти знаєш, чого я від нього чекаю. І не корч таку міну. Я не сліпа й не дурна і ще не з’їхала з глузду, що б ти з цього приводу не думав. Я знаю, що цей хлопчина не такий, як інші. Він інакший, як ти кажеш.

— Тож чому ти з ним одружилась? Я не розумію.

— Я хочу, щоб він був щасливий і ділився своїм щас­тям зі мною, все це дуже просто зрозуміти.

— Сумніваюсь.

— Це так приємно — робити когось щасливим, ти так не вважаєш?

Вона лягає на ліжко, пестить свої груди, потім живіт.

— Завтра відведи його до перукаря. Мені не подобається його довге волосся. Йди собі, я більше не хочу розмовляти.

Наступного дня, після відвідин перукаря, Самюель із Малюком ідуть пити манговий сік у парк навпроти перукарні. Душно й висока вологість. На небі — товстий шар хмар, а місто залите непевним світлом. Сидячи на червоній пластиковій лавці, Малюк роздивляється людей, які снують у власних справах, наче дивиться найзахопливіший у світі спектакль. Дехто торгується, щоб зекономити кілька центів, інші обговорюють нестерпну погоду. Самюель не випускає Малюка з поля зору. Перукар, старий чолов’яга, до якого він ходить, відколи помер Мосьє, обстриг Малюка дуже коротко, що надало його постаті нових рис. Самюель відзначає, наскільки той змінився за такий короткий час. Хлопець п’є свій сік великими ковтками, щасливий, як безтурботна дитина. Раптом єдиний сонячний промінчик пробивається крізь хмари й освітлює його обличчя, наче навмисне вибране серед сотень інших. Самюель ніколи раніше не помічав, що у Малюка сині очі.

Місце шва

Хоч і не спекотно, та він