Другий чоловік, Ларрі Трамблі

І провалюється в міцний сон, у якому повністю розчиняєть­ся аж до того моменту, коли раптово прокидається серед ночі. Йому здається, що десь співає маленька дів­чинка. Він випростується, прислухається до темряви в кімнаті. Дивний спів іще якусь мить чути, а тоді він розчиняється в тріпотінні листя на вітрі. Може, йому наснилося? Все ж підводиться і йде відчиняти вікно. Місяць зміг пробитися через щільні хмари — знак того, що мусон слабшає. Перевіряє, чи не бродить біля будинку якийсь поранений звір. Не бачить нічого підозрілого. Він зачиняє вікно й повертається під ковдру. За кілька хвилин знову чує спів, цього разу настирливіший. Йому не сниться. Він виходить зі своєї кімнати й прямує до спальні Мадам.

Приставляє вухо до дверей і якусь мить слухає. Потім прочиняє стулку, бачить Мадам, яка сидить на ліжку. Розпатлане волосся спадає їй на обличчя. Вона над чимось зігнулася. Самюель просовує голову в отвір. Мадам тримає на руках обгорілу ляльку. Голосом, від якого біжать мурахи по шкірі, вона нашіптує колискову їй на вушко. Самюель впізнає пісеньку, його мати теж її співала, коли він був дитиною:

«Мама твоя зіронька,

Татко — місяченько.

А ти — найгарніша квітонька в саду».

Він заходить до кімнати. Від двох запалених свічок по стінах гойдаються гротескні тіні. Мадам не звертає на нього жодної уваги, наче й не бачить. Вона перестає співати й лягає на ліжку з лялькою.

Врешті засинає. Самюель торкається її лоба, він палає. Він задмухує свічки й нечутно повертається до себе, зворушений побаченим.

Ранок починається яскравим сонцем, що його зустрічає піднесений спів шпаків і дроздів, які відчувають його гарячі промені на своєму пір’ї після тижнів холодної вологості. Тільки-но відкриває очі, Самюель відразу йде до Мадам, і досі стривожений тим, що бачив уночі. У спальні її немає. Він сходить на перший поверх, шукає її на кухні, у вітальні — безрезультатно. Тоді йде у сад. Під палючим сонцем від промоклої землі здіймається молочного кольору пара і зникає в небі. Вона огортає шовковиці прозорою завісою. Самюелеві бачиться якийсь рух, він прямує до басейну з лататтям і помічає силует Мадам. Вона стоїть по центру басейну, вода доходить до колін. Навколо неї поверхнею води ковзає туман. Вона уважно роздивляється свої руки, наче вперше їх побачила або щось шукає на них. У неї клацають зуби, все тіло здригається. Він поспіхом виводить її з басейну. Вона підкоряється, але не реагує на запитання Самюеля, який боїться, що вона з’їхала з глузду.

Запальничка

В лікарні вона плутає Самюеля з Мосьє і звинувачує його в тому, що він зруйнував її життя. Іншим разом вона думає, що вагітна, й повідомляє йому новину, вважаючи його батьком дитини. Через багато днів її гарячка спадає і вона повільно починає приходити до тями. Вона дуже ослабла, змучена пневмонією.

Поки Мадам була в лікарні, Самюель займається тим, що прибирає мішки з піском, які захищали будинок. Чистить сад від багна, яке назбиралося, і намагається врятувати рослини й кущі, які найменше постраждали від негоди. Коли опоряджає басейн, знаходить на дні ляльку. Викидає її на смітник.

Повернувшись додому, Мадам залишається в ліжку. Вона постійно скаржиться, буває поперемінно то агресивною, то сповненою вдячності до Самюеля. Вона щодня знаходить у себе нові симптоми. Боїться померти і щовечора просить його ділити з нею ліжко. Він спить дуже мало й дуже погано. Мадам кашляє, харкає, будить його, вимагає відвести її в туалет, зробити для неї сік, зачинити вікно, бо їй холодно, а за мить — відчинити, бо вона задихається, перевірити, чи вона справді випила ліки. Раз на три дні приходить фельдшерка, щоб поміряти температуру й поставити банки. Мадам важко одужує. У неї бувають зриви, і тоді вона, як маленька дівчинка, довго плаче в обіймах Самюеля. Вона шепоче, як кохає його, каже, який він гарний, терплячий, просить пробачення за те, що він змушений терпіти її хворобу. Цілує йому пальці. Коли він виходить на закупи, вона панікує. Боїться, що Самюель зникне й більше не повернеться. Коли ж він повертається, вона його безпідставно звинувачує в тому, що він забарився, мабуть, таємно сподівався, що вона помре, самотня і всіма покинута. Він заспокоює її, витирає їй чоло, масує долоні й ступні.

Якось уночі Самюель прокидається в мокрих простирадлах. Мадам не змогла стриматись уві сні. Він, однак, не заважає їй спати. Коли ж уранці знімає з неї мокру нічну сорочку, їй стає страшенно соромно. Він миє її змарніле тіло, намагається втішати. У неї виникає бажання вдарити його, вона більше не може терпіти його доброту. Протягом кількох наступних днів вона ледве кидає на нього погляд. Бурмоче якісь прохання й стає нетерплячою, якщо він не розуміє, чого вона хоче.

Іншим разом Самюель прокидається вночі від клацання запальнички. Мадам стоїть, тримаючись за лутку відчиненого вікна, і запалює сигарету.

— Тобі не варто палити.

— Я вже кілька тижнів лише про це й думаю.

— Ти ще слабка.

— Я сама знаю, що мені робити.

— Тоді перестань скаржитися, коли вихаркуєш легені.

— Не командуй мною. А якщо я тобі заважаю, повертайся до себе в кімнату. Я через тебе хворію. Ти весь час крутишся й говориш уві сні.

Самюель виходить зі спальні, грюкнувши дверима.

Наступного дня вона повертається до роботи, сама здивована тим припливом сил і бадьорістю, які відчуває, так ніби лихоманка, що прикувала її до ліжка, побіжно очистила її кров від застарілої втоми. Вона відмовляється від сумних жалобних суконь, починає робити макіяж, звільняє багатьох своїх давніх працівників, наймає молодших і з меншим досвідом, яким платить менше.

Незабаром Самюелеві кидається у вічі, що жінку, яка щодня приїжджала по Мадам, щоб відвезти її на роботу, теж замінили. Тепер за кермом службової машини сидить чоловік. Зухвалий і швидкий крок з боку Мадам, яка завжди засуджувала жінок, які дозволяють кермувати своїм чоловікам. Вона виправдовується тим, що водій іще не одружений. Він — із нових співробітників і виконує й інші завдання. Та її пояснення видаються Самюелеві непереконливими. Щоб зрозуміти, чого чекати, він стає біля вікна у своїй кімнаті, єдиного місця, звідки видно ґрунтову вуличку, що тягнеться вздовж огорожі, і стежить за появою водія. Чекає, щоб той ви­йшов з машини, аби краще його роздивитися. Коли ж бачить, як він вітається з начальницею, відкриваючи для неї дверцята, заходиться сміхом: та то ж дитина, настільки велике на ньому вбрання. А на ногах у