Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я зараз повернусь.

Масла було десь із півфунта, і вона принесла його, загорнуте в проолієний папір, у порожній бляшанці з-під смальцю.

Вони їли гречані млинці з маслом і сиропом «Лісова хатина» з бляшанки у формі лісової хатини. Верх димаря тієї хатини відкручувався, і звідти лився сироп. Обоє були страшенно голодні, і млинці з маслом дуже їм смакували; масло текло по краях млинців, змішувалося з сиропом. Вони з'їли сливи, насипавши їх у бляшані чашки, й висьорбали узвар. Потім з тих самих чашок напилися чаю.

— Коли їси сливи, то наче свято, — сказала Мала. — Тобі теж так здається? Як ти спав, Нікі?

— Добре.

— Дякую, що ти вкрив мене плащем. Це все-таки була чудова ніч. Правда?

— Атож. Ти не прокидалась?

— Я ще й досі не прокинулась, Нікі, а ми не могли б залишитись тут назавжди?

— Думаю, що ні. Ти виростеш, і доведеться вийти заміж.

— Я одружуся тільки з тобою. Я хочу бути твоєю фактичною дружиною. Я читала про таке в газеті.

— Це там, де ти читала про звичаєве право?

— Атож. Я хочу стати твоєю фактичною дружиною згідно зі звичаєвим правом. Можна так, Нікі?

— Ні.

— А я стану. Щоб ти знав, для цього треба тільки жити певний час як чоловік і жінка. А я постараюся, щоб врахували і цей час, що ми живемо тут. Ми ж бо ведемо з тобою спільне господарство.

— Я не дозволю тобі подати заяву.

— Ти нічого не зможеш удіяти. Це ж звичаєве право. Я думала про це вже багато разів. Я заведу собі візитні картки, на яких буде надруковано «Місіс Нік Адамс, Кросс-Вілідж, Мічіган, — фактична дружина». Я роздаватиму ці картки людям щороку, доки скінчиться термін.

— Навряд, чи це допоможе.

— Можна й інакше. Ми народимо кількох дітей, поки я ще не повнолітня. Тоді ти змушений будеш одружитися зі мною, згідно зі звичаєвим правом.

— Це вже не звичаєве право.

— Я його з чимось сплутала.

— Байдуже, ніхто не знає, чи воно ще діє.

— Повинно діяти, — сказала вона, — Містер Toy вважає, ще діє.

— Містер Toy міг і помилитись.

— Але ж, Нікі, містер Toy, власне, і винайшов це звичаєве право.

— Я думаю, що це зробив його адвокат.

— Нехай, але містер Toy запровадив його в життя.

— Я не люблю містера Toy, — сказав Нік Адамс.

— Це добре. В ньому й справді є таке, що й мені не подобається. Але він таки зробив газету цікавішою, хіба ні?

— Він дає людям поживу для ненависті.

— Містера Стенфорда Уайта вони теж ненавидять.

— По-моєму, вони просто заздрять обом.

— Мабуть, і справді заздрять, Нікі. Так само як вони заздрять нам.

— По-твоєму, нам хтось заздрить?

— Ну, може, не зараз. Наша мама думатиме, що ми втекли від правосуддя, бо погрузли в пороках і гріхах. Добре, що вона не знає про віскі, яке я прихопила для тебе.

— Я покуштував його увечері. Воно дуже смачне.

— Ну й гаразд. Це перше в моєму житті вкрадене віскі. Чудово, що воно смачне. Не сподівалась, що в цих людей може бути щось смачне.

— Мені вже набридло думати про них. Не згадуймо їх більше, — сказав Нік.

— Гаразд. Що ми робитимемо сьогодні?

— А що б ти хотіла робити?

— Мені б хотілося піти до крамниці містера Джона і дістати там все, що нам треба.

— Ми не можемо зробити цього.

— Я знаю. А що ж ти вирішив робити?

— Ми повинні назбирати трохи чорниць, а я мушу вполювати одну або кілька куріпок. У нас завжди буде форель. Але мені не хотілося б, щоб форель приїлась тобі.

— А тобі коли-небудь приїдалась форель?

— Ні. Але кажуть, що інколи людям набридає їсти форель.

— Мені б форель не набридла, — сказала Мала. — Ось щука може приїстись відразу. Але до форелі чи окуня ніколи охоти не відіб'єш. Я знаю, Нікі. Правда.

— Більмоока щука теж ніколи не приїдається, — сказав Нік. — От лопатонос, той може приїстися. Що правда, то правда.

— Я не люблю його вилчатих кісток, — сказала сестра. — Цією рибою завжди об'їдаєшся.

— Ми все тут почистимо, потім я знайду місце, де ми заховаємо гільзи, і ми підемо по чорниці, й спробуємо добути кілька птахів.

— Я принесу два відерця з-під смальцю і зо дві торбини, — сказала сестра.

— Мала, — сказав Нік. — Ти пам'ятаєш, що тобі треба кудись піти, правда?

— Звичайно.

— Це дуже важливо.

— Я знаю. Ти теж не забудь.

— Добре.

Нік повернувся у ліс і поблизу великої ялиці, під наносом з коричневої глиці закопав картонну коробку з кульовими патронами 22-го калібру і кілька пачок патронів з дробом. Він вклав назад шар спресованої глиці, який перед тим вирізав ножем, і високо, як тільки міг, зробив надріз на грубій корі дерева. Він оглянувся на дерево, а тоді вийшов на схил пагорба і попростував униз до куреня.

Стояв чудовий ранок. На високому і чистому блакитному небі не з'явилося ще жодної хмарки. Нік почувався щасливим тут зі своєю сестрою і думав про те, що байдуже, як посуватимуться далі справи, — їм тут добре й весело. Він уже переконався, що один день буває важливіший за інші, і цей день завжди сьогоднішній. Він триватиме аж до ночі, а «завтра» знову стане «сьогодні». Це було найголовніше з усього того, чого він навчився.

Сьогодні був гарний день, і, спускаючись вниз з рушницею, він був щасливий, хоч їхні турботи були, ніби рибний гачок, що зачепився у нього в кишені і час від часу поколював його при ходьбі. Вони залишили мішок у курені. Навряд чи на нього серед білого дня міг натрапити ведмідь, який скоріш міг би блукати довкола болота, шукаючи чорниць. Але Нік заховав пляшку з віскі вгору по течії над струмком. Мала ще не повернулась, і Нік сів на стовбурі поваленого дерева, з якого вони рубали собі дрова для вогнища, і почав перевіряти рушницю. Вони збиралися полювати куріпок, тому він витяг з канала ствола патрони з кулевими набоями, поклав їх на замшу і зарядив рушницю дробовими набоями. Вони зчиняли менше шуму і не робили великої рани, коли не поцілиш у голову.

Нік був уже готовий у дорогу. Все-таки, де ж Мала? «А втім, — подумав він, — нема чого хвилюватися. Ти ж сам сказав їй, щоб не поспішала. Не нервуйся». Але він нервувався і через це був на себе сердитий.

— А ось і я, — сказала сестра. — Вибач, що я так довго затрималась. Мабуть, я зайшла