Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Ай справді, чому вас відпустили? — перебив мене Кан.
— Бо я не єврей, — відповів я, розізлившись, бо колись уже про це згадував. — На комерційного радника я гаркнув. Він розкричався у відповідь і назвав мене антисемітом.
— Такий тип людей я знаю! — похмуро сказав Кан. — Таких небагато, але вони є.
— Навіть в Америці. — Я згадав свого адвоката й уточнив: — Зозулі.
Кан розсміявся і повторив:
— Зозулі! Скільки ж розвелося тих ідіотів на білому світі!
— Особливо наших власних.
— Надто їх. Можливо, ми все ж таки з’їмо кількох крабів?
Я кивнув.
— Дозвольте вас запросити. Це просто прекрасно, коли ти знову можеш когось запросити. Тоді в тебе зникає комплекс вічного жебрака. Чи, якщо хочте, шляхетного паразита.
— Ніщо не позбавить нас комплексу провини за те, що ми живі; комплексу, який нам прищепила наша люба вітчизна. Я приймаю ваше запрошення. Дозвольте мені натомість купити пляшку нью-йоркського рислінгу, щоб ми хоч на кілька годин знову відчули себе людьми.
— То ми тут не люди?
— На дев’ять десятих. — Кан витягнув із кишені рожевий папір.
— Паспорт! — благоговійно мовив я.
— Посвідчення для громадян ворожої країни, — виправив мене Кан. — Ось хто ми тут.
— То ми й далі неповноцінні люди, — відповів я, розгорнувши велетенське меню. — А повноцінними коли-небудь станемо?
Ввечері ми пішли до Бетті Штайн. Вона навіть тут дотримувалася одного берлінського звичаю — щочетверга до неї на вечерю сходилися гості. Прийти міг кожен. Хто мав гроші, той щось приносив — пляшку вина, цигарки чи банку консервованих сосисок. У Бетті був грамофон зі старими платівками, лунали пісні Рихарда Таубера чи старі оперети Кальмана, Легара чи Вальтера Колло. Час до часу хтось із поетів читав свої вірші, здебільшого просто дискутували.
— У неї благородні наміри, — сказав Кан. — Але все одно — це трупарня, тут ходять живі мерці, які досі, щоправда, не усвідомили, що вони — небіжчики.
На Бетті була стара шовкова сукня, пошита ще в догітлерівську епоху. Фіолетова, в рюшах, вона шелестіла і пахла лавандою. З сукнею контрастували рум’яні щоки, сталево-сіре волосся і блискучі темні очі. Вона зустріла нас щирими обіймами. У цій пухкенькій жіночці було стільки душевності, що залишалося тільки безпорадно всміхнутися. Бетті була зворушлива і смішна, але не любити її було неможливо. Вона поводилася так, наче після 1933 року час зупинився. Реальність існувала у всі дні тижня, крім четвергів, коли всі знову начебто опинялися в Берліні і починала діяти Веймарська конституція. У великій кімнаті з портретами покійників була купа народу. Ми побачили актора Отто Вілера, оточеного шанувальниками.
— Він підкорив Голлівуд! — гордо повідомила Бетті. — Він пробився!
Вілер вочевидь насолоджувався славою.
— Яку роль він отримав? — запитав я Бетті. — Отелло? Братів Карамазових?
— Просто грандіозну! Хоча я точно не знаю, яку саме. Але він точно всіх заткне за пояс! Майбутній Кларк Ґейбл.
— Чарльз Лотон, — сказала племінниця Бетті, зморщена стара діва, яка розливала каву. — Швидше Чарльз Лотон. Адже він характерний актор.
Кан в’їдливо посміхнувся:
— Навряд чи роль така вже й грандіозна. Вілер і в Європі не був аж таким геніальним актором. Знаєте історію чоловіка, який у Парижі пішов у нічний клуб російських емігрантів? Власник хотів його вразити, тому сказав: «Наш швейцар раніше був генералом, кельнер — графом, співак — великим князем» і таке інше. Гість мовчить. Зрештою, власник показав на маленьку таксу, яку відвідувач приніс із собою. «Скажіть, будьласка, якої породи цей собака?» — запитавувіч-ливо. «Раніше, у Берліні, мій собака був великим сенбернаром». — Кан меланхолійно усміхнувся. — Вілерові справді дали зовсім маленьку роль. Він грає нациста в якомусь другорядному фільмі. Есесівця.
— Що? Але ж він єврей.
— Це нічого не означає. Шляхи Голлівуду несповідимі. Напевно, для них есесівці та євреї — однакові. Вже вчетверте роль есесівця отримує єврей. — Кан засміявся. — Своєрідна мистецька справедливість. Гестапо опосередковано допомагає обдарованим євреям не вмерти з голоду.
Бетті оголосила, що сьогодні у Нью-Йорку проїздом буде доктор Ґрефенгайм. Багато хто його знав: це був відомий берлінський гінеколог. Деякі протизаплідні засоби назвали на його честь. Незабаром приїхав і він сам. Кан теж його знав. Це був скромний худорлявий чоловік із чорною борідкою.
— Де ви працюєте? — запитав Кан. — Де практикуєте?
— Практикую? — здивувався Грефенгайм. — Я ще не склав екзаменів. Це важко. От ви змогли б без підготовки знову скласти іспити на атестат зрілості?
— А від вас вимагають?
— Так. Усе з самого початку. Ще й англійською.
— Але ж ви — відомий лікар. Вас би мали тут знати! До того ж, якщо екзамен таки треба складати, для вас би це мала бути проста формальність.
Ґрефенгайм стенув плечима:
— Тут — це не формальність. Навпаки, якщо порівнювати з американцями, то нас ставлять у значно тяжчі умови. Знаєте, як це буває. Лікарі — філантропи тільки за своїм фахом. Потім вони вступають у спілки і товариства й обороняють свою територію. Сторонніх туди не пускають. Тому нам і потрібно повторно складати екзамени. А іноземною мовою це ой як нелегко. Крім того, мені вже за шістдесят. — Ґрефенгайм винувато всміхнувся. — Раніше треба було вчити іноземні мови. Але нам усім нелегко. Мені доведеться ще цілий рік працювати асистентом лікаря. Принаймні, тоді я зможу безкоштовно харчуватися в лікарні, та й матиму, де жити.
— Та скажіть правду! — рішуче перебила його Бетті. — Кан і Росс зрозуміють вас. Річ у тім, що його обікрали. Якась емігрантська падлюка.
— Але ж, Бетті…
— Кажу як є: його просто підло обікрали. У Ґрефенгайма була цінна колекція марок. Частину цієї колекції він віддав зберігати другові, коли той покидав Німеччину. Але коли Ґрефенгайм приїхав, той пройдисвіт другом уже не був. Він стверджував, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав.
— Давня історія, — мовив Кан. — Щоправда, зазвичай брешуть, що речі конфіскували ще на кордоні.
— Той був розумніший. Якби він визнав, що колись цю колекцію отримав, то Ґрефенгайм мав би хоч якісь підстави, щоб відшкодувати збитки.
— Ні, Бетті, — сказав Кан. — Жодних підстав. Ви ж не взяли розписки чи квитанції? — запитав він Ґрефенгайма.
— Звісно, ні. Про таке взагалі не йшлося. Все було винятково на довірі.
— Зате ця паскуда живе зараз просто розкішно, — чмихнула
