Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— З нашого боку зголошуються йти командири, яких уповноважує вище керівництво, — між тим вів далі Червоний. — Ляхів же доводиться постійно вмовляти. А як домагаєшся, то приходять ті, хто не має жодних повноважень. Повіриш, іноді кортіло просто на місці покласти таких.

— Та повірю, чого ж.

— Дарма час гаємо.

На це Коломієць промовчав, а Остап і не чекав якоїсь відповіді, сказав, ніби підводячи риску:

— До того ж Сороки вже нема. То на ньому все трималося, він Провід переконував, що переговори потрібні. Отак, добалакався.

Максим знав курінного Сороку особисто.

До свого рейду на терени Київщини[13] й після повернення доводилося воювати разом, навіть якийсь час під його керівництвом. Узимку, коли армія змушена була міняти тактику й подрібнитися, вони розійшлися. І ось тепер…

— Коли? — запитав глухо.

— П’ять днів як. Тому я тут.

— Тобто?

Остап потер горбок на носі, ніби не знав відповіді, а шукав її.

— Загинув Сорока не в бою, друже Східняк. Його вбив у спину чекістський агент. З місяць, виявляється, утирався в довіру. Заслали до відділу Сороки зі спеціальним завданням. А це означає — добре готувалися. І знали, де найкраще шукати сотника, яким шляхом ліпше на нього вийти. Не хочеться визнавати, але — з біса добра робота.

— Що ж тут… — почав Максим, та враз осікся, глянув на Червоного, подумав і ствердно кивнув: — Згоден. Недооцінювати ворога гріх. Справді, добряче приготувалися.

— І така операція не єдина, — відчеканив Остап. — Нас затискають не лише ззовні. Нищать кращих командирів по одному, зсередини. Совєцька агентура тепер усюди, і нам лишається хіба зважати.

Раптом стрельнуло — Коломієць провів паралель з тим, що сталося з його відділом зовсім недавно. Ще й приблизно в той самий час, як убили сотника Сороку. Вголос говорити не хотів. Комусь би іншому, може, сказав би. Та Червоному зась, бо негайно осадить. Мовляв, ще зрозуміє, коли полювали на таких, як Сорока чи як сам Остап. Але хорунжий Східняк для НКВС не та здобич. Ну, принаймні сам Червоний схильний так уважати, тут Максим навряд чи помилявся в прогнозі.

— Будьмо ще більш обережні, — відповів натомість.

— Я тебе, друже Східняк, не попередити прийшов.

— Тоді не зовсім розумію.

— Пояснюю. — Остап заговорив різко, рубаючи фрази. — Убивця далеко не втік. Його захопили.

— Хто такий?

— Та яка тобі різниця, як покійника звали. — Червоний повів плечима. — Віддали в СБ. Довго не протримався там на допиті. Зізнався: вербував його особисто майор Полинін. Його інструкції виконував. Назвав також такого собі Михайла Голяка як свій контакт у Луцьку. З майором говорив лиш раз, далі накази передавав Голяк.

— Чув про такого. — Коломієць вирішив не поспішати ділитися з Червоним здогадом, до якого дійшов сам. — Псевдо Зубр, за завданням командування здався й перейшов на легальне становище.

— Перекинувся до москалів, зараз працює на них, — відрубав Остап. — Це вже перевірено. Знає забагато, бо відповідає за чималу ділянку роботи. Тихою сапою виказує підпільні групи. А з ними, своєю чергою, майор Полинін із НКВС та його спеціально навчені люди починають ігри. Той Зубр за короткий час добряче підсидів.

Остап замовк, переводячи подих, і Максим скористався цим, таки вставив:

— Я вже в курсі. Тобто здогадався. На засідку в Мокреці ми налетіли не без його участі.

— А видиш, — кивнув Червоний. — Є наказ його ліквідувати.

— Логічно.

— Маємо одну перешкоду. Тепер довкола Голяка забагато очей. Хтозна, чи зрозумів Полинін, що наша СБ його агента розкрила, чи просто вирішив краще дбати про цінного кадра. Але штука така — у самому Луцьку до нього не підібратися. Можна, — тут же виправився, — проте не за нинішніх умов. Коли кожна людина на вагу золота, нас тиснуть з усіх боків, доводиться крутитися, мов той вуж на пательні. Ризиків більше, і заради страти одного зрадника не варто класти голови. Без того кладеться чимало.

— До чого ведеш?

— Є розпорядження показово карати родини зрадників.

Остап промовив це дуже спокійно. Максим тут же відзначив про себе: навряд чи комусь іншому вдалося зберегти при такому незворушний вираз обличчя.

— У нього є сестра Ярина. Мала зв’язок з одним із наших, хтось виказав, забрали. Нині, за відомостями, сидить у Луцьку, в тюрмі. Та, кажуть, дівчину вже не чіпають. І не про неї йдеться. Інші родичі повернулися додому. Їх, бач, пожаліли. Чи розуміють, що Голяк зрадник, в СБ поняття зеленого не мають. Проте й не помічені в аж таких великих симпатіях до повстанської армії.

— Хіба це привід їх карати? — не стримався Коломієць. — Друже Остап, люди вже втомилися від усього. Вони байдужіють. Чия влада, поволі стає все одно. Аби мирно жити й працювати. Я з цим не згоден, ти так само. Але іншої реальності тепер не маємо. І не знаю, коли матимемо, і чи матимемо взагалі.

Червоний примружився.

— Бач, Східняче, — націлив на нього вказівний палець. — Щойно сам сказав про байдужих. Їх породжує зневіра. Та якщо за таке не карати, байдужих ставатиме дедалі більше. За нинішніх умов то є правдива зрада.

Максим легенько прикусив нижню губу.

— Ти хочеш залякати людей, котрі без нас налякані? Хіба не знаєш про фальшиві боївки, які під виглядом повстанських відділів розстрілюють людей цілими родинами, палять хати, хутори, навіть села?

— Мені не знати. Саме з такими воюю, маю своє завдання. Тож ліквідацію родини зрадника Голяка доручено твоїй групі.

— Хто так вирішив?

— Ось про це звітувати тобі зобов’язань не маю.

Ах ти ж…

Коломієць бачив награний спокій Червоного. Насправді ж чітко розумів: тому самому не до вподоби наказ, але виконати треба. Тож найкраще в такій ситуації передоручити комусь чужому. Звичайному собі східнякові, який не має в краї ані рідних, ані близьких, ані знайомих. Заразом укотре пройде перевірку на лояльність.

— Яка користь від такої акції? Вона розходиться з нашими цілями!

— Піде поголос. Надрукують листівки. Люди знатимуть — як мовчатимуть, як закриватимуть очі на зраду, по них рано чи пізно прийдуть. Байдужість, друже Східняк, тут прирівнюється до співпраці з ворогом. До речі… — Його палець знову націлився Коломійцеві в груди. — Відмова виконувати наказ теж.

Максим уже знав, чим є Служба безпеки.

— Я не відмовляюсь, — промовив глухо.

— У такому разі як розуміти твої спроби сперечатися чи оскаржувати?

— Мститися родині зрадника не вважаю ефективною справою.

— То розкажеш це командуванню. А краще — напиши.

Коломієць ковтнув глевку грудку,