Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Припущення правильне: Максим справді мав намір потім рухатися на Ставчани.

Про це повідомив командування.

А хорунжий Остап, маючи однаковий із ним ранг, за статусом був вищий. Цього досвідченого командира Головний штаб Волинської округи наділив більшими й ширшими повноваженнями. Зокрема, він мав право приймати рішення сам, на власні розсуд і відповідальність, не узгоджуючи з керівництвом. Коломєць, своєю чергою, принципово не гнався за вищими посадами. Чудово розумів: значення має лише те, що ти робиш і як воюєш.

До вказаного в грипсі урочища дісталися за один перехід. Тут іще раніше облаштували базу, знайшлися сухарі й тушонка. Уже на місці Максим нарешті дозволив людям випити — горілку роздобув у селі. Пияцтва загалом не заохочували, та у відділі Східняка воно й не було постійним. Вояки могли випити з нагоди свята, поминаючи полеглих, найчастіше — коли боліла рана, адже лікували в польових умовах, або ж перед сном. Тим, кого поставив на варту, не перепало, узяли своє, як змінилися.

Отак і перебули добу.

Ті, на кого чекали, з’явилися на світанку. Бійці виглядали не менш змученими. Проте сам командир тримався так, ніби ладен не спати по кілька діб. Може, так і треба. Проте ця риса, якою багато хто відверто захоплювався, а молодші один час намагалися навіть переймати, стримувала Максима Коломійця від тісніших, ніж того вимагали тактичні завдання, стосунків із Данилом Червоним на псевдо Остап.

Уперше Східняк зустрів його позаминулого літа, коли той зі своїм відділом дуже вчасно прийшов на допомогу. Червоні партизани затискали в кільце вимучений напередодні боєм із німцями загін Хмари, куди потрапив Максим і де пройшов бойове хрещення в повстанській армії. Він був звичайним стрільцем, уже потім дослужився до хорунжого, проявивши себе. Тож Остап не мав особливої потреби з ним говорити. Але вже тоді Коломієць побачив перед собою справжнього воїна. Постава кидалася в очі: такого чоловіка важко було уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або — на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Так само не міг він бути шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу.

Згодом, перетинаючись з Остапом ще кільканадцять разів, Максим переконався остаточно: побачивши його в піджаку та при краватці, перше, що зробив би, — порадив негайно перевдягнутися. Адже сам на себе він може бути схожий тільки коли одягнений в однострій, під ним — плетений светр. Міцний тулуб обтягувала портупея, галіфе заправлені в офіцерські чоботи.

Вони були майже ровесники. Не маючи змоги витравити із себе міліціонера, Коломієць фіксував особливі прикмети всіх, із ким зустрічався, подумки клянучи за дурну звичку. У Червоного вирізнявся ніс із невеликою горбинкою, коротко стрижене чорне волосся починала бити рання сивина.

Чоловіки привіталися стримано, не обнялися. Коломієць давно знав, що Червоний не грішить сентиментальністю й рефлексії йому не властиві. Він так тримався з усіма, рідко кого наближаючи. Не любив прив’язуватися, бо тим болючішою буде втрата — а втратити того, до кого прикипів, на війні дуже просто й швидко. Натомість сам Східняк волів зберігати між ними дистанцію, бо, розуміючи й приймаючи хорунжого таким, яким він є чи хоче виглядати, усе ж уважав Остапа пихатим, від того — занадто категоричним та певною мірою зарозумілим. Та хай там як він чи хтось інший ставився до Червоного, від того все відскакувало.

Його байдужості до всього, крім боротьби, Максим часом навіть заздрив — інколи дозволяв собі розслабитися та й загалом почувався більш вразливим.

Давши потрібні розпорядження своїм воякам, Остап відкликав Східняка вбік. Вони перетнули урочище, зайшли за пагорб, трохи заглибилися в ліс. Тут Червоний повернувся й без передмов, за своєю звичкою, промовив:

— Перемовин з ляхами поки не буде.

— Так нічого дивного.

— Я кажу не для того, аби когось здивувати.

Коломієць зітхнув. Йому не подобалася Остапова манера вести розмову так, ніби всі довкола мають знати, що він хоче сказати, і приймати це без жодних застережень. Тим не менше, у цьому випадку спеціальних пояснень і не треба. Про можливе перемир’я з Армією Крайовою заговорили невдовзі після початку радянської військової блокади — поляки, ніби змовившись із Червоною армією, почали нападати на українські села, виганяючи з територій, які вважали польськими коронними землями. До того часу війна з польською самообороною не припинялася, лиш взаємні напади могли бути більш або менш інтенсивними. Але тепер уже обом лісовим арміям доводилося протистояти регулярним, ще й спеціально знятим із фронту військовим частинам.

Хто і на якому етапі почав розмову про можливість бодай тимчасового перемир’я з польською стороною, Максим не знав. Кілька разів доводилося стикатися з поляками в бою. Та все ж здебільшого він, як правдивий знавець звичаїв саме радянської влади, міг принести й приносив більше користі, воюючи проти НКВС та зриваючи плані москалів. Проте доходили чутки про періодичні спроби окремих командирів почати переговори з польською стороною на Закерзонні. Згодом дізнався: Головна Команда УПА хоч і не давала з цього приводу офіційного наказу, проти подібних ініціатив на Волині не виступає.

Щоправда, успіху в перемовинах тут так і не досягли.

Навіть більш досвідчені командири, вихідці з місцевих, у різний час у розмовах із Коломійцем не покладали великих сподівань на спроби знайти спільну мову з поляками. Та й сам Східняк за майже два роки встиг переконатися: домовитися не лише з Армією Крайовою, а й з мирним польським населенням не вийде скоро, якщо вдасться колись узагалі. Звісно, Максим знав про окремі випадки, коли поляки переховували українців і навпаки. Та зазвичай дружби між ними не було, і Коломієць уже облишив спроби зрозуміти причини й шукати якихось рішень.

Раніше він знав про спроби керівництва організації сісти за стіл переговорів з угорцями. Та до спільних бойових дій не дійшло, бо Червона армія почала наступати так стрімко й безжально, що плани довелося терміново змінювати обом сторонам. Але коли йшлося про поляків, ті заявили претензії на територію, що входила в довоєнні кордони Польщі. Москва гралася до останнього, натякаючи на таку можливість, аби заручитися лояльністю польського населення під час війни. Та в останній момент Сталін лишив установлені 1939 року кордони[12]. Натомість полякам пообіцяли частину земель, які раніше були німецькими.

Це був мозоль, на який давили весь час.

Хто-хто, а Коломієць, колишній працівник системи, з якою тепер воював зі зброєю в руках, чудово розумів: обдурять. Проте пояснювати