Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Гітлера? — Клавдія робила круглі очі.

— Так он Париж переживає. Москва теж вистоїть.

Вона не хотіла це слухати, навіть не витримувала — затуляла вуха. Не допомагало. Реальність стрімко вторгалася, руйнуючи за короткий час усе, у що Клавдія вірила та до чого звикла. З чоловіком не було жодного зв’язку — Полинін служив десь в особовому відділі, за його ж словами, наводив порядки на фронтах, борючись із дезертирством та іншою зрадою. І в ті моторошні дні зради не бракувало в самій Москві, але Федір дав про себе знати вже в листопаді. Та навіть не маючи поняття, де чоловік і чи живий, їй не стріляло в голову втекти разом з усіма. Хоча б через те, що на іншому, новому місці себе просто не уявляла.

Тепер доводиться приживатися в Луцьку.

А тоді, чотири роки тому, в жовтні, коли Полинін був невідомо де, Клавдія не знала, що робити, поруч якось так сам по собі з’явився той лейтенант медичної служби.

За два наступних роки було ще троє, теж офіцери.

Майор Полинін знав лише про останнього.

Дружині пробачив.

Його за якийсь час арештували.

Федір повідомив про це спокійно. Пояснив — менше базікати треба, на війні довгий язик прирівнюється до зради. Може, розжалували і в штрафбат запроторили.

Могли й у табір.

Чи — вища міра.

А потім Полинін заговорив з Клавдією про дитину.

— Вам подобається тут?

Капітан Нечаєв знизав плечима.

— Ваш чоловік, Клавдіє Артемівно…

— Скільки можна! Я не схожа на Артемівну!

Кажучи так, вона грішила проти істини. Дзеркало ясно показувало — свої тридцять їй не даси, щонайменше — під сорок. Але війна не молодила нікого. Ось, наприклад, Марту вважала ровесницею, а їй лише за двадцять перевалило…

— Знаєте, ви дружина мого начальника. Старшого за званням. Я не можу, не маю права на фамільярності.

— Як для не лише підлеглого, а й колеги мого чоловіка ви занадто… як би це сказати… Манірний.

— Тобто?

— Інтелігентний. — Клавдія всміхнулася.

— Хіба в нашій роботі не може бути, як ви сказали, інтелігентних людей?

— Чому. Можуть. Поки не почнуть цю роботу.

Вона віднедавна не боялася ступати на слизьке й навіть сама час від часу дозволяла собі провокувати чоловіка. Уже навчилася надавати кожній небезпечній за змістом фразі іншого, переважно нейтрального звучання.

— Даруйте, Клавдіє Ар…

— Клавдія.

— Так, Клавдіє. — Капітан пристав на її гру, якщо це, звісно, була гра. — Не зовсім вас розумію. Ви хочете сказати, що наша служба якось псує людей, котрі вважають себе порядними й інтелігентними?

— Зникає ілюзія білих рукавичок. Ну, хіба можна стояти на сторожі безпеки держави й при цьому не забруднити рук? І варто усвідомити: маєте справу не з тим брудом, від якого потім можна легко відмити руки.

— Я не такий наївний, яким ви мене бачите. Зрештою, бачив усякого й приймав, повірте мені, не дуже делікатні рішення.

— Чого ж, вірю, — зітхнула Клавдія. — Через те називати дружину старшого за званням на ім’я — не найбільший гріх нинішнього часу. Домовмося про це.

— Добре, — легко погодився Нечаєв. — Але в такому разі я — Андрій. Таке просте ім’я.

— Аби не бентежити нас обох, Андрію, то називатимемо одне одного на ім’я, коли ми отак, як зараз. Самі.

…Вони зустрілися випадково, біля замку Любарта. Квартиру Полиніну виділили в центрі, в одному з уцілілих будинків на вулиці, яку тут за звичкою називали Ягеллонською. Дізнавшись від нових знайомих, що Марта живе десь у Гнідаві, подумала — у чорта на рогах. Та потім освоїлася й переконалася: дійти туди можна хвилин за двадцять, і піша прогулянка була приємною. Клавдія могла йти коротшим шляхом, та щоразу навмисне робила гак. Їй подобалося ходити саме тут, повз давні мури. Від холодного каменю віяло чимось справжнім, відчуттів вона не могла собі пояснити, а після кількох спроб уже й не хотіла.

Досить того, що міцна стіна додавала їй втраченої за роки війни впевненості будь у чому взагалі. Лише заради того не варто шкодувати, що переїхала з Москви в хай старовинне, не звичне окові, та все ж не близьке за духом, до того ж — виклично провінційне, як вона вперто вважала, місто. Та інакшого вибору все одно не мала.

— Ми не самі, — з усміхом заперечив Нечаєв. — Люди ж кругом.

Вони саме йшли повз базар, і слова прозвучали двозначно.

— Я фігурально, — виправилася Клавдія, і щоб далі не гратися в слова, різко змінила тему: — Ви кудись по службі?

— Я, власне, на службу. Звітуватиму вашому… тобто… товаришеві майору.

— Про успіхи?

— А, нема чим похвалитися, — відмахнувся Нечаєв. — Тут інша специфіка. Не так у конкретному місті, як загалом у краї.

— Ви теж помітили? — Клавдія трохи вповільнила ходу. — Знаєте, мені теж непросто. Тобто… — Вона знову замовкла на коротко, обдумуючи, як правильніше сказати. — Я за ці півроку звикла. Але дивна річ.

— Яка?

— Ну… Щоразу, коли мені так здається, неодмінно трапляється щось, що доводить: мені не скоро вдасться добре розібратися в тутешніх звичаях. Хоча… Ніби нічого особливого. Такі самі люди. Як кажуть, брати-слов’яни. Російською погано говорять, при тому, що до війни сюди відряджали, я чула, десятки вчителів. Більше польську розуміють, навіть німецьку.

— Це погано?

Клавдія наморщила лоба.

— Напружує. Враження, наче до собак говориш.

— Ох і порівняння у вас!

Вона знітилася, зрозумівши: знову бовкнула не те, що справді хотіла сказати.

— Андрію, я не те хотіла сказати.

— А що?

Їй здалося, що капітан грався з нею. Точніше, ловив на різних дурницях, будуючи потім якусь власну гру. Майор Полинін останнім часом теж грішив подібним. Хоча до того, як про все дізнався, Клавдія нічого такого за чоловіком не помічала.

— Собака розуміє майже все, що ви до неї говорите, — пояснила спокійно й стримано. — Навіть готова слухати вас, виконувати ваші накази. Проте у відповідь нічого сказати не може. Або ластиться, або гарчить.

— Аналогія приймається, хоча щодо цілого народу…

Нечаєв кахикнув, зупинився, щоб прикурити. Клавдія почекала, потім, коли рушили далі, мовила:

— Згодна, звучить не дуже. Та хіба лише я порівнюю людей із тваринами? Кажуть же — вірний як собака. Або — злий як пес. Чи ось: боягузливий мов заєць, хитрий наче лисиця, гидкий що жаба.

— Не такі вони вже гидкі.

— Бр-р-р! І тим не менше, сприймайте моє порівняння саме так. Як байку.

— Тим більше, що наші враження й