Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Іди вже, — повторила.
— Та пішов. Може, якось ще побачимось.
— Може. — Вона знизала плечима.
Сильний удар десь поруч, за парканом, почувся несподівано й змусив здригнутися обох.
Одночасно повернувши голови на звук, вони зрозуміли — стали навпроти низенької хвіртки, і через невисоку огорожу їх чудово видно з порогу. А на ґанок, розчахнувши двері носаком зсередини, вийшов військовий у чоботях, галіфе та білому спідньому замість гімнастерки.
Солдат чи офіцер, розгледіти було неможливо. Та яка різниця: хай там що вигнало його з хати, однаково побачив просто перед собою незрозумілу пару. Марта сіпнула Андруся за рукав, та якби не так різко — хтозна, може, обійшлося б, не так привернули б увагу.
— Е, стояти! — гаркнув він російською.
Голос, точніше, інтонації все пояснили: був п’яний, від чогось збуджений, чимось розгніваний. Нічні постаті просто трапилися йому під гарячу руку. Лишатися на місці було так само небезпечно, як розбігатися врізнобіч. І все ж різкі рухи могли видатися йому ще більш підозрілими.
— Стояти, я сказав! — рявкнув він знову, затим ступив з ґанку.
Рухався, як зазвичай ходять нетверезі, котрі самі собі намагаються довести протилежне — ступав прямо, тримав спину рівно, крокував з підкресленою акуратністю. Хоч виглядало це ходою напролом. Поки перетинав двір, Марта в темряві знайшла й міцно стиснула руку Андруся, одними зубами шепочучи:
— Тихо, обійдеться, я говоритиму…
Він вивільнився, ступив півкроку назад, і дівчина всім єством відчула недобре. Згадала, як удень її гість рвався в бій, хай на словах. Тут же пригадала власні почуття, а також — скільки разів готова була забути про обережність, начхати, що має завдання, вихопити зі сховку пістолет і отак зустріти першого, хто переступить поріг, нічого не підозрюючи, ставлячись до неї, як до служниці. І все ж подумки молила Бога, аби укріпив, направив, врозумив, стримав…
— Документи! — загорлав чоловік у галіфе, уже наблизившись упритул.
Тепер їх розділяв лише паркан.
Зброї при ньому Марта не помітила. Хіба револьвер у кишені галіфе.
Ковзнула по штанях поглядом.
Не застібнуті спереду.
До неї щось почало доходити.
— Жора, куди ти попер! — з хати на ґанок вийшов ще один, босий, але в гімнастерці навипуск. Не офіцер, солдат чи єфрейтор. Може, сержант…
— Тут двоє без документів лижуться, Митя! — крикнув Жора через плече, вперся руками у верхній край огорожі, хитнувся, та втримався. — Якого чорта лазите по ночах! Сюди!
— Та ми їх зараз до коменданта! — відгукнувся Митя, здав назад і зник у проймі дверей, лишивши їх прочиненими.
Марта глибоко вдихнула.
— Та ми нічого, пане-товаришу… То брат мій рідний, проводжає мене…
— Тут живеш? Де? Я тебе не знаю! Документи!
Андрусь легко відсторонив Марту вбік, сказав спокійно, не підносячи голосу:
— Тікай. Я сам.
— Ні. Забалакаю. — Дівчина розуміла марність своїх слів.
— Не буде нічого.
З хати знову вийшов Митя, в опущеній руці тримав автомат.
Усе.
Ступивши вбік, Андрусь запустив рукою в кишеню пальта.
— Папери гарні маю.
Рука вилізла назад. Марта не встигла за його рухом — граната полетіла у двір через паркан, сам Андрусь відстрибнув, а вона присіла, потім — завалилася на землю. Та коли вибухнуло, миттю скочила, кинулася назад вулицею, не розбираючи дороги.
Позаду закричали, потім ударив автомат. Кулі клали віялом, і Марта спершу нічого не зрозуміла. Вирішила, то Андрусь побіг за нею й штовхнув у ліве плече. Та враз ноги чомусь відмовили, чоботи ковзнули по мокрій землі, вона втратила рівновагу, впала, та дивом утрималася на одному коліні. Спробувавши встати, відчула — ліва рука болить, утратила вправність, перестала рухатися. Зціпивши зуби, не знаючи, кого за все проклинати, де шукати винних, чи треба шукати взагалі й що далі робити, підвелася, повернула рівновагу, пішла, потім відразу побігла вулицею далі від небезпечного місця.
Позаду стріляли.
Спершу одинокі пістолетні постріли гарикалися з автоматною чергою.
Потім татакав тільки автомат.
Нарешті замовк і він.
Марта бігла, стараючись триматися найтемніших місць, і думала про те, чи вдалося втекти Андрусеві, та про те, як завтра з пораненою рукою покажеться на очі своїм клієнтам.
Дістатися додому пощастило непомітно.
Забігла, послизнувшись перед тим на глині у дворі.
Зачинилася.
Знайшла пістолет, перевірила, чи заряджений, поклала на стіл. Зачинила щільно вікна зсередини.
І тільки тоді взялася до своєї рани.
2
Ліс поблизу Ставчан, район Ковеля
Ці двоє прийшли до Ставчан на світанку.
Їх привів із села Довбуш, і з його дещо плутаної розповіді Коломієць не зрозумів майже нічого. Тих, коли привела розвідка, вирішив поки не допитувати, звелів закрити в окремому бункері, передбаченому для госпіталю. Базу в цьому місці облаштували раніше й законсервували, поки важких поранень у групі не було, тож тимчасово зробити там гауптвахту нічого не заважало. Один, який назвався Цвяхом, обурився, щось голосно говорив, доводив. Його товариш, Мирон, заспокоїв і закликав до порядку. Сказавши обом, що скоро розбереться, що до чого, Максим приставив біля бункера вартового. Відійшов, примостився під деревом на краю галявини, і почав спостерігати за тим, як вояки освоюють місцевість.
У нього поки не було чіткого плану ліквідації зрадника Голяка.
Він знав лиш, що той живе в Луцьку, має там жінку для прикриття, і всі контакти з ним фіксуються енкаведешниками. Також отримав адресу надійної явки в місті: Марта Голоднюк. Детальний план збирався розробити вже на місці, коли вивчить обстановку самотужки. Навіть детальна карта Луцька не допоможе, якщо не знаєш міста, — а Східняк ніколи там не був. Тому з ним мусив іти Грак, котрий, за його словами, знав там усе як власну кишеню. Третім хотів бачити Довбуша, але в того нещодавно розмокли у воді документи, надійні та не раз перевірені. Натомість потрібні папери мав Тихий, але Максима все одно стримувало те, що він не дуже добре знав його. Цей вояк з’явився у відділі відносно недавно, був одним із небагатьох уцілілих із відділу Терена. І хоч бачив Тихого у відкритому бою, для запланованого в умовах міста атентату він міг не зовсім придатися. Тим не менше, Коломієць розумів — інших варіантів нема. Тож Довбуш має стати за командира, поки вони робитимуть свою справу.
Лишатися в урочищі Гірки не випадало. За великим рахунком, тут, біля Ставчан, теж не дуже добре — далекувато від Луцька. Найкраще в подібних випадках висунутися якнайближче, щоб сили основного відділу могли забезпечити відхід малої групи прикриттям. Але зараз, в умовах щільної блокади, реально нарватися на
