На білому світі - Микола Якович Зарудний
І плани виконувались.
Семен звик, що його безперестанно хвалить начальство, і тепер усе робив, аби заслужити ще більших почестей. Він перший почав проводити всілякі суботники і декади. Районна газета ледве встигала за нестримною фантазією сосонського голови. Були п'ятиденки по шаровці буряків, суботники по проривці кукурудзи, декади ударної здачі молока, п'ятиденки по вивозці гною і заготівлі яєць. Данило Вигон в усьому підтримував свого молодого колегу і теж ходив у пошані.
Районне начальство любило заїжджати в Сосонку. Завжди Семен Федорович Коляда зустріне хлібом-сіллю після трудів праведних, з-під землі роздобуде пляшку-другу,— і все це легко, просто, весело, без скарг на труднощі.
Про Фросину йому нагадувала тільки печатка в паспорті. І тепер (людина залишається людиною) Семен подумував про те, щоб одружитись. Впала в око молода вдовичка Маланка. Красуня на все село. Правда, і її сусідка — Христина — не від того, щоб вийти за нього заміж, але серце більше тяглося до Маланки. Не знав, бідолашний, що хмари згущаються над його головою.
Коли Фросина виїхала з Снігурівки навздогін своєму законному чоловікові, зла доля покарала її на станції Дарниця. Фашисти бомбили залізницю. Поранена осколками, з місяць пролежала в лікарні, а потім, як на зло, застудилась і захворіла двостороннім запаленням легенів. Пішли ускладнення: довелось Фросині пролікуватись довгих вісім місяців. Виїхала з Снігурівки ранньої весни, а з лікарні вийшла взимку…
Семен Федорович цього дня був на нараді в Косопіллі. Його знову хвалили за організацію декади по збору курячого посліду, на радощах він випив з друзями по сто грамів, купив подаруночок Маланці і приїхав у Сосонку. Ще здалека побачив: в його хаті світилося. Невже Маланка? Але як вона відчинила двері? З почуттям якоїсь тривоги Семен Федорович ввійшов у хату і — завмер… На лаві, як дві давні подруги, сиділи Фросина та Христя… Коляда аж заточився.
— З'явились наші-і, — протягнула Фросина і тричі, задля Христі, поцілувала чоловіка.— А я ж настраждалася без тебе, а я ж наридалася…— І Фросина заплакала, теж більше для Христі, ніж для власного задоволення.
Христя, не приховуючи зловтішної посмішки, дивилась на Семена Федоровича.
— Живіть собі любенько та поживайте,— побажала остовпілому Коляді і шпарнула через городи до Маланки.
Першим бажанням Коляди було негайно витурити з хати свою половину, відвезти її на станцію, віддати все, що тільки він має. Але, придивившись до Фросини, зрозумів, що всі його наміри зазнають краху.
— Ти що ж, погрався мною (це він погрався нею, о боже праведний!) та й утік. На ганьбу мене, безневинну, виставив, на посміховисько людям?! Та я з тебе, шлинди, перевесло скручу!
— Тихіше, тихіше, Фросино,— благав Коляда.
— Та я на все село кричатиму, на весь район, як ти мені світ зав'язав! Я про тебе такого навигадую, що за гратами опинишся!
— Фросино, прошу тебе, їдь звідси, забирай усе, що бачиш, я тобі гроші посилатиму, тільки дай мені спокій.— Він ладен був упасти на коліна.
— Куди ти мене виганяєш? Я ж хату продала та добиралась сюди під бомбами. Та я тебе до прокурора! Я і до райкому доберуся! Тебе, партєйного та захваленого,— не помилують! До Маланки він клинці підбиває, а законна жінка хай по світу блукає! Та я тій Maланці коси повисмикую! Та я її перед усім селом так спаплюжу, що її і сира земля не прийме, суку!
— Ти не говори так про неї,— хрипить Коляда.
— А що її, баришнею величать, курву сосонську?!
Не пам'ятаючи себе, Коляда схопив за плечі Фросину і з усієї сили штовхнув на підлогу. Вона впала, вдарившись об лаву, і закричала смертним криком:
— Рятуйте-е, вбиває-є-є!
Коляда затулив їй рота рукою, але жінка вирвалась, схопила ножа і прошипіла:
— Заріжусь… Заріжусь або повішусь…
Семен тремтів від страху, дивлячись на її божевільне обличчя. Вихопив ножа, подав води і, знищений, розтоптаний, важко сів на лаву.
Фросина, прийшовши до пам'яті, тихо плакала в кутку.
— Отак ти мені за любов мою віддячуєш… Я тебе першого покохала в своєму житті… І не віддам нікому. А покинеш — повішусь.
Уночі, лежачи поруч дружини, Коляда намалював собі яскраву картину: він вижене Фросину, вона піде в райком, розповість, як чоловік утік від неї… За приховання фактів в анкеті та автобіографії, за моральний розклад його виключать з партії, знімуть з роботи, ним зацікавляться органи… Фросина може чого хочеш наговорити, оббрехати. Що він тоді робитиме, куди подінеться? Уже не буде сидіти Семен Коляда в президіях, не писатимуть про нього газети, не вітатиметься з ним за руку секретар райкому, не заїде половити рибки в Русавці начальник міліції…
І він здався.
Приїзд Фросини і нічна баталія в хаті Коляди щось із місяць були на язиках сосонських молодиць. Але всьому приходить кінець. Історія потроху забувалась, і авторитет Семена Федоровича, що помітно хитнувся, знову зміцнів. Ніхто не нагадував про Фросину, тільки, зустрічаючись з Маланкою, він уловлював її скептичну посмішку.
Фросина почала ходити на роботу,— таку неодмінну вимогу поставив Семен перед нею. Працювала, як і всі, не вимагаючи легшої роботи, і це ставилось в заслугу Коляді. Районна газета писала, що дружина голови сільради села Сосонки щодня працює в полі, і закликала: хай дружини всіх керівників та сільського активу беруть приклад з товаришки Коляди.
Данило Вигон зрозумів, що він проти Семена постать дуже маленька, попросився в райкомі, аби його увільнили. Прохання задовольнили, і на голову обрали, звичайно, Семена Федоровича.
Але тепер це вже був не той Коляда, що ходив колись по хатах колгоспників, говорив щирі слова, умів пожартувати, перекусити з молодицями на полі, заспівати пісню. Сам не помічаючи цього, він став мовчазний і злий. Заздрив чужому, бодай маленькому, щастю, злився, коли люди сміялись. Чому вони щасливі, а він мусить жити з ненависною старою
