На білому світі - Микола Якович Зарудний
Платон спостерігав цю веселу метушню та з болем думав, що йому, мабуть, назавжди доведеться розпрощатися і з друзями, і з академією. Хлопці і дівчата помітили, що Платон не такий, яким звикли його бачити, але ніхто не наважувався запитати, в чім річ. Та ось до кімнати зайшов Єрофей Пименович.
— Що, порушуєте? Дивіться мені! Сьогодні ще дозволяю, а завтра — сухий закон.— І Платонові: — Що вдома?
Гайворон відвернувся і мовчки вийшов з кімнати. Потім зійшов униз, до телефону, і набрав номер. Трубку зняла Ольга Аркадіївна:
— Здрастуйте, Платоне, де це ви були?.. А Наташу відвезли в клініку. У неї дуже тяжкий приступ… Ні, ні, вас туди не пропустять… Приїжджайте, Наташа залишила вам листа…
«Платоне!
Я подзвонила, але не застала тебе… Я хотіла сказати: «Ні». Не тому, що я не вірю твоїм словам. Можна закохатись і з першої зустрічі. В житті буває все. Мої почуття до тебе? Вони не повинні тебе цікавити. Я не маю права ні на які почуття. Ми — дорослі люди. Я абсолютно тверезо дивлюсь на речі. Я скоро помру, хоча мої наївні, добрі батьки думають, що я дурненька дівчинка і нічого не розумію. І в тобі заговорила не любов до мене, а жалість. Я сьогодні ще й ще продумала все і вирішила: ми не будемо з тобою зустрічатись. Зараз мене забирають у клініку. Цього листа тобі передасть мама. Не говори їй нічого.
Платоне, я бажаю тобі щастя…
Наталка Нарбутова, невдалий шофер 1 класу».
Платон прочитав цього листа під вуличним ліхтарем, на бульварі. Як вона могла так написати?.. Смерть. Знову смерть. Тепер вона висіла над його коханням. Узяв таксі і приїхав у клініку. Не пускали, але він якось прорвався до професора, який робив вечірній обхід.
— Ні, ви не зможете побачити Наташу. Ні сьогодні, ні через десять днів,— холодно сказав той.— Можливо, за тижнів три, якщо вона почуватиме себе краще… Ви можете їй написати.
Платон довго сидів над аркушем паперу, не знаходячи потрібних слів.
Черговій медсестрі шкода було цього розгубленого, знервованого хлопця. І вона не могла зрозуміти, чому Наташа, ця давня їхня пацієнтка, сказала, щоб до неї ні в якому разі не пускали людини, яка назве себе Платоном Гайвороном.
Нарешті юнак подав листа.
«Наталко! Я тебе люблю.
Платон».
6— Отже, в доярки хочеш? — Семен Коляда обмацує поглядом струнку постать Степки.
— Хочу.
— Доїти корів умієш?
— Я все умію.
— Що ж, візьмемо тебе в доярки. Тільки там роботи багато, ніколи буде з хлопцями гуляти.
— Я встигну, як захочу,— говорить Степка, і Коляді подобається її зухвальство.
— А ти гуляєш з хлопцями? — Підходить до дівчини і пальцем торкається її підборіддя.
— Дядьку, не чіпайте.— Степка вдаряє Коляду по руці.
— А як зачеплю,— Семен Федорович смішно тупцює біля дівчини,— ти ж така…
— Не лізьте, бо тітці Фросині розкажу…
— А я бачив тебе з Юхимом…
— Неправда.
— Правда, правда,— повторює голова, підступаючи ближче.— Може, й мене поцілуєш?
— Та ви що, сказились? Пустіть,— виривається з обіймів і вискакує в бухгалтерію. Дівчата-обліковці хихикають:
— Що, вщипнув?
— Дурні ви,— випалює Степка і так грюкає дверима, що аж Горобець здригається.
Коляда бачить, як іде вулицею Степка, легко, немов пливе. Блискучі халявки гумових чобіт щільно обхоплюють її литки, і навіть стара довга фуфайка не може приховати від Коляди того, що він хоче бачити.
Семен Федорович занурюється в зведення та рахунки, але з купи паперів виглядає Степка. Коляда підходить до старої, поточеної шашелем шафи і розглядав себе в уцілілий косячок дзеркала. Не такий уже він і старий — в сорок п'ять років ще нема сивини, правда, волосся рідкувате. Ні, він ще гарний козак.
Коли б трохи вищий був на зріст. А взагалі треба частіше голитись та надягати новий костюм… Коляда бачить у дзеркалі свою гірку посмішку. Новий костюм. Навіщо? Для кого це він буде щодня голитись та прибиратись? Для Степки? Дурень. Таж він старший від неї на двадцять вісім років. О, як вони проминули швидко, його роки. Ні, не для нього виросла ця дівчина. Так і постаріє, не зазнавши, що ж ото за кохання?
Сорок п'ять років — це ж не старість. Він ще повний сили, він ще молодий. Ні, треба бути рішучим. Із дзеркала на Коляду дивиться справді рішучий і сильний чоловік, готовий перебороти всі житейські незгоди.
Перше, що він зробить, це — відправить Фросину. Він дасть їй грошей, хай усе забирає і їде на свою Харківщину. А він почне нове життя, стане добрим, і його полюблять люди, колгосп буде найкращий в районі, ні — в області. І Степка… Ні, не Степка, а якась інша, але обов'язково схожа на Степку, м-м-молодичка стрічатиме його на ґанку. І в нього буде син. Маленький такий синочок, якого він братиме з собою в поле…
Та хіба поїде від нього Фросина? Коляда вже зараз бачить перед собою її: худа, зла, вона розмахує своїми кістлявими руками і кричить. Коляда бачить, як вона вбігає до кабінетів секретаря райкому, прокурора, скаржиться, лементує… І з дзеркала знову дивиться на Семена Федоровича стомлений, підстаркуватий, злий чоловічок…
А хто винен, хто? Сам. Боягуз, онуча. Все життя таким був.
До війни батько Семена — Федір Самійлович Коляда — працював фельдшером у
