На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Я був військовим фельдшером у Брусилова і зараз прошу вас направити мене в діючу армію.
Федора Самійловича направили в медсанбат. Він загинув простою солдатською смертю, з гвинтівкою в руках, коли їхній госпіталь попав в оточення під Києвом.
Федір Коляда, вмираючи, просив бога, хоч і не вірив у нього, щоб він змилостився і зберіг життя його синові.
Доля змилостивилась. І солдат з обслуги зенітної батареї Семен Коляда в повному здравії, з орденом Червоної Зірки і двома медалями, дійшов до Харкова. Це було в сорок третьому році. Під час одного шаленого нальоту фашистів сержанта Коляду тяжко поранило, і після госпіталю його списали «по чистій». Їхати Семенові було нікуди, і він пішов до відділу облнаросвіти. Його, як студента другого курсу педагогічного інституту, направили вчителем початкової школи в невеличке село Снігурівку. Шкільна прибиральниця Фросина Марченко, самітна жінка, дала притулок молодому вчителеві.
Семен Коляда посоромився відмовитись, щоб не образити Фросину. Він узяв свій речовий мішок і перебрався в чепурненьку хатину своєї благодійниці, чим викликав здивування багатьох дівчат і молодих удовичок Снігурівки.
— Наче йому дівчат мало. До старої діви пристав…
— Ця черниця сто чортів обкрутить…
— Та вона ж удвоє від нього старша…
— Пропав учитель…
— Так йому й треба, безхарактерному…
— О, тепер вона його не випустить…
Молодиці як у воду дивились… Якоїсь ночі Семен Федорович прокинувся від легкого, ніжного дотику рук.
— Мій маленький, мій славненький.— І перш ніж зміг щось збагнути Коляда, Фросина спритно вмостилась поруч нього на ліжко…
За два тижні все село знало, що вчитель жениться на Фросині, хоча сам Коляда нічого не підозрівав. Але одного разу після уроків його запросив до себе директор школи:
— Чутки всякі ходять, Семене Федоровичу, що ви, значить… з Фросиною…
Семен Федорович почервонів і не міг мовити й слова.
— Якщо це відповідає дійсності, то, самі розумієте, ваша робота і авторитет можуть похитнутися… Будуть неприємності… Ви мусите одружитись…
Більш за все Коляда боявся неприємностей. І вирішив тікати із Снігурівки. Але тут Фросина кинулась у бій за своє щастя:
— Я тебе знайду на краю світу, я тобі життя не дам! Насміявся з чесної жінки, а тепер — тікати?! А закони совєтські знаєш? Завтра ж підемо до загсу!
Загсівська печатка поклала кінець ваганням Коляди. Фросина, на заздрість жіночій половині Снігурівки, влаштувала гучне, як для тих часів, весілля з гармошкою, запросивши все сільське начальство, трохи районного і всіх учителів. За столом Коляда мав такий вигляд, ніби через годину його мали повісити. Він намагався знайти хоч що-небудь приємне в обличчі своєї дорогої дружини і не міг. Худа, вилицювата, з великим тонкогубим ротом, довгі кістляві руки, плоскогруда, як дошка…
— Гірко-о!
Коли наші війська визволили Косопільський район, Семен Федорович почав тихенько лаштуватись у дорогу, до рідного села. Узяв довідку в районному відділі народної освіти, забіг до директора школи, попрощався і одного березневого ранку був уже в Харкові на вокзалі…
Фросині залишив гроші, нові чоботи і записку:
«Фросино Дмитрівно, я виїжджаю далеко, куди не ходять поїзди, не намагайтесь розшукувати мене. Я Вам не пара. Мені двадцять чотири роки, а Вам сорок, подумайте самі! Бувайте здорові. С. К.».
Через три дні Фросина продала хату і виїхала в невідомому напрямку…
Семен Федорович благополучно прибув у рідну Сосонку. Місця у школі були зайняті, і виконуючий обов'язки голови колгоспу Данило Вигон уклінно попросив, щоб Коляда став завгоспом. Це була пекельна робота, але він мужньо почав нести свій хрест. Майже не спав, збирав по хатах збіжжя, щоб було чим засіяти землю, дістав на станції вугілля, і старі діди роздули горно в кузні… Десь у лісі запримітив побиту трофейну машину, притягнув бичками в артіль, і Мирон Мазур відремонтував її. Данило Вигон не міг нахвалитись своїм завгоспом. І Семенові було радісно на душі.
Жив Коляда у батьківській хаті, яка стійко витримала руйнуючу силу часу. Добросерді молодиці обтинькували її і побілили.
Сяк-так артіль обсіялась. Семен першим у районі загітував жінок, у кого ще збереглись корівчини, щоб вони запрягли їх у борони. Про це широко написала обласна газета, і Семен Коляда став героєм посівної. Він кілька разів виступав на нарадах у Косопіллі і в області. Сам перший секретар обкому приїжджав у Сосонку та розмовляв з Колядою. Після сівби райком партії і райвиконком преміювали ініціатора тисячею карбованців.
Семен домовився в райспоживспілці і на всю суму накупив хусток. Роздав їх тим, хто найкраще працював. Незабаром Коляду рекомендували на голову сільської Ради. За Семена Федоровича проголосували всі. А коли повернувся з фронту поранений Мирон Мазур — третій комуніст у Сосонці,— партійна організація прийняла Коляду в кандидати.
Коляда тепер став видною постаттю в Косопільському районі. Його хвалили, ставили в приклад іншим. Він першим доповідав про завершення збору податків чи передплату на позику, про виконання заготівель. Ні на кого не кричав ніколи і не лаявся. Міг цілими днями ходити з хати в хату у своїй старенькій солдатській формі і не вимагав, щоб приносили люди картоплю, яйця, курей, молоко, ні,
