Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
— Заходи ось які. Узяв я на кухні свічечку…
— Оцю? — запитав лікар, вказуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч із іконкою перед жінкою.
— Цю саму, і…
— А іконка нащо?
— Ну так, іконка… — Іван зчервонів, — іконка найбільше їх і наполохала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхина, — та річ у тім, що він, консультант, він, будемо казати прямо… з нечистою силою знається… і так просто його не впіймати.
Санітари чомусь виструнчилися й очей не зводили з Івана.
— Так, — вів далі Іван, — знається! Тут факт безповоротний. Він особисто з Понтієм Пилатом розмовляв. Та що ви на мене так дивитесь? Вірно кажу. Усе бачив — і балькон, і пальми. Був, одне слово, в Понтія Пилата, за це даю поруку.
— Еге ж, еге ж…
— Так от, значить, я іконку до грудей пришпилив і побіг…
Тут годинник видзвонив два рази.
— Еге-ге! — вигукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час марную! Я перепрошую, де телефон?
— Пустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.
Іван ухопився за слухавку, а жінка тим часом стиха запитала в Рюхина:
— Жонатий він?
— Нежонатий, — злякано відповів Рюхин.
— Член профспілки?[137]
— Так.
— Міліція? — закричав Іван до слухавки. — Міліція? Товаришу черговий, розпорядіться зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами для спіймання іноземного консультанта. Що? Заїжджайте за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний із божевільні… Як ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний в доктора, прикриваючи слухавку долонею, а тоді знову закричав до слухавки: — Ви слухаєте? Алло!.. Свинство! — раптом заволав Іван і жбурнув слухавкою об стіну. Затим він повернувся до лікаря, простягнув до нього руку, сухо сказав «до побачення» й зібрався йти.
— Даруйте, куди ж ви хочете йти? — промовив лікар, вдивляючись в очі Іванові. — Глухої ночі, у спідньому… Ви недобре себе почуваєте, зостаньтеся в нас!
— Пустіть-но, — сказав Іван санітарам, що зімкнулися при дверях. — Пустите ви, чи ні? — страшним голосом крикнув поет.
Рюхин затрусився, а жінка натиснула ґудзика в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча скринька й запаяна ампула.
— Ах так?! — вовкувато й зацьковано оглядаючись, вимовив Іван, — ну добре ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.
Грюкнуло доволі дуже, та шиба за шторою не дала ані тріщинки, й за мить Іван вже корчився в руках у санітарів[138]. Він харчав, норовив кусатися, кричав:
— Он які віконця ви собі завели!.. Пусти! Пусти, кажу!..
Штрикавка блиснула в руках лікаря, жінка одним помахом розпорола зношений рукав толстовки й вчепилась у руку з нежіночою силою. Запахло етером, Іван обважнів в руках чотирьох чоловік, і меткий лікар скористався з цього моменту й увігнав голку в руку Іванові. Івана потримали ще кілька секунд і потім осадили на диван.
— Бандити! — прокричав Іван і скочив з дивана, але був осаджений на нього знову. Тільки-но його відпустили, він знову був скочив, але назад сів уже сам. Він помовчав, відлюдкувато озираючись, потім несподівано позіхнув, потім усміхнувся з люттю.
— Засадили-таки, — сказав він, позіхнув іще раз, зненацька приліг, голову поклав на подушку, кулака, мов дитинча, під щоку, замурмотів уже сонливим голосом, без люті: — От і чудово… самі ж за усе й поплатитеся. Я попередив, а там як хочете! Мене ж тепер понад усе цікавить Понтій Пилат… Пилат… — тут він склепив очі.
— Ванна, сто сімнадцяту окрему й постерунок до нього, — розпорядився лікар, надіваючи окуляри. Тут Рюхин знову здригнувся: беззвучно відхилилися білі двері, за ними стало видно коридор, освітлений синіми нічними лямпами. З коридору виїхала на ґумових коліщатах кушетка, на неї переклали знишклого Івана, і він поїхав у коридор, і двері за ним зачинилися.
— Докторе, — пошепки спитав вражений Рюхин, — він, виходить, справді хворий?
— О так, — відповів лікар.
— А що ж це таке з ним? — боязко спитав Рюхин.
Стомлений лікар поглянув на Рюхина й мляво відповів:
— Рухове та мовне збудження… маячні інтерпретації… випадок, видно, складний… Шизофренія, слід гадати. А тут ще й алькоголізм…
Рюхин нічого не втямив зі слів доктора, крім того, що справи Івана Миколайовича, видно, кепські, зітхнув і запитав:
— А що це він про якогось консультанта каже?
— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може галюцинував…
За кілька хвилин вантажівка несла Рюхина до Москви. Світало, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже непотрібне й неприємне. Шофер злував на те, що змарнувалася ніч, і гнав машину щосили, і її заносило на закрутах.
Ось і ліс відвалився, зостався десь позаду, і річка пішла десь убік, назустріч вантажівці сипалася усяка всячина: якісь паркани з вартівними будками та штабелями дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані котушки, купи щебінки, земля, покремсана каналами, — словом кажучи, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, ось тут за поворотом, і зараз навалиться й обляже.
Рюхина трясло й кидало, якийсь цурпалок, на якому він вмостився, раз-у-раз намагався вискочити з-під нього. Ресторанні рушники, підкинуті міліціянтом і Пантелієм, що поїхали тролейбусом раніше, совгали усією плятформою. Рюхин поривався був їх зібрати, але, просичавши чомусь із люттю: «Та ну їх до біса! Що я, справді, як дурень, верчуся?..» — відкинув їх ногою й перестав на них дивитися.
Настрій пасажира був жахливий. Ставало ясно, що відвідини дому скорботи зоставили в ньому пекучий слід. Рюхин силкувався збагнути, що його гризе. Коридор із синіми лямпами, що пристав до пам’яті? Думка про те, що гіршого нещастя від позбавлення розуму, немає на світі? Так, так, звісно й це. Та це ж — так, загальна думка. А от є й ще дещо. Що ж це? Образа, от що. Так, так, образливі слова, кинуті Бездомним просто в лице. І лихо не в тому, що вони образливі, а в тому, що в них міститься правда.
Поет не дивився вже по боках, а, утупившись у брудну тряску підлогу, став щось бурмотіти, скімлити, гризучи самого себе.
Так, вірші… Йому тридцять два роки! І справді бо, що ж далі? — І далі він писатиме по декілька віршів на рік. — До старости? — Так, до старости. — Що ж принесуть йому ті вірші? Славу? «Які дурощі! Не дури хоч самого себе. Ніколи не заживе слави той, хто пише кепські вірші. Чому вони кепські? Правду, правду сказав! — безжалісно звертався сам до себе Рюхин. — Не вірю я ні в що з
