Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Прорізавши довжелезну чергу, що починалася вже долом у швайцарні, можна було бачити напис на дверях, до яких щомиті пхався народ: «Квартирне питання».

За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображена була скеля, а гребенем її їхав вершник у бурці[112] й з ґвинтівкою за плечима. Нижче — пальми й балькон, на бальконі — сидить молодик із чубчиком, котрий позирає десь угору дуже-дуже проворними очима й тримає в руці самописне перо[113]. Підпис: «Повнооб’ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-новеля) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихидзирі, Махинджаурі, Ленінград (Зимовий палац)». При цих дверях так само була черга, але не надмірна, чоловіка на півтораста.

Далі йшли, підкоряючись примхливим закрутам, підйомам та спускам грибоєдівського дому, — «Правління МАССОЛІТу», «Каси № 2, 3, 4 та 5», «Редакційна колеґія», «Голова МАССОЛІТу», «Більярдна», всілякі підсобні установи і, нарешті, та сама заля з колонадою, де тітонька насолоджувалася комедією геніяльного небожа.

Усякий відвідувач, якщо він, звісно, був не цілком туполобим, потрапивши до Грибоєдова, одразу ж втямлював, наскільки добре живеться щасливцям — членам МАССОЛІТу, і чорна заздрість починала зразу гризти його. Й відразу ж він починав звертати до неба гіркі докори на те, що воно не обдарувало його при народженні літерацьким талантом, без чого, природно, годі було й мріяти запосісти членського МАССОЛІТівського квитка, брунатного, із запахом дорогої шкіри, з золотою широкою окрайкою, — відомого усій Москві квитка.

Хто скаже що-небудь на захист заздрости? Це почуття плюгавої категорії, але усе ж треба зглянутися на становище відвідувача. Адже те, що він бачив у горішньому поверсі, було не все й далеко ще не все. Увесь долішній поверх тітчиного дому було відведено під ресторан, та який ресторан! З повним правом він вважався найкращим у Москві. І не тільки через те, що оташувався у двох залях із склепінчастими стелями, розписаними ліловими кіньми з ассирійськими гривами, не тільки тому, що на кожному столикові стояла лямпа, накрита шаллю, не тільки тому, що туди не міг проникнути перший-ліпший з вулиці, а ще й через те, що якістю своєї провізії Грибоєдов побивав будь-який ресторан у Москві, як хотів, і що цю провізію відпускали за найбільш підхожою, аж ніяк не обтяжливою ціною.

Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, яку одного разу чув автор цих щонайправдивіших рядків коло чавунної огорожі Грибоєдова:

— Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?

— Про що питаєш, певна річ, тут, любий Фоко! Арчибальд Арчибальдович[114] шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель[115]. Віртуозна штучка!

— Вмієш ти жити, Амвросію! — зітхаючи, відповідав охлялий, занедбаний, з карбункулом на шиї Фока рум’яногубому велетню, золотистоволосому, пишнощокому Амвросію-поетові.

— Ніякого вміння особливого я не маю, — заперечував Амвросій, — а маю звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна стріти й у «Колізеї». Але ж у «Колізеї» порція судачків коштує тринадцять рублів п’ятнадцять копійок, а в нас — п’ять п’ятдесят! До того ж, у «Колізеї» судачки трьохденешні, і, крім того, ще в тебе немає гарантії, що не дістанеш у «Колізеї» виноградним кетягом по мармизі від першого стрічного молодика, що увірвався з Театрального проїзду[116]. Ні, я категорично проти «Колізею», — гуркотів на увесь бульвар гастроном Амвросій. — Не вмовляй мене, Фоко!

— Я не вмовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Вдома можна повечеряти.

— Красненько дякую, — гугонів Амвросій, — уявляю собі твою жінку, яка намагається спорудити в каструльці на спільній кухні вдома порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко![117] — І, наспівуючи, Амвросій прямував до веранди під наметом.

Ех-хо-хо… Так, було, було!.. Пам’ятають московські старожильці знаменитого Грибоєдова! Що ті відварні порційні судачки! Дешевина це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблястій каструльці, стерлядь шматками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокотт із шампіньйоновим пюре в горнятках. А філейчики з дроздів вам не подобалися? З труфлями? Перепелиця по-генуезьки? Десять з полтиною! Та джаз, та привітна обслуга! А в липні, коли уся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в холодку під витким виноградом, у золотій плямі на білосніжній скатертині тарілочка супу-прентаньєр? Пам’ятаєте, Амвросію? Ну що ж питати? По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що там ваші сижки[118], судачки? А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи[119] за сезоном, перепілки, кулики? Шипучий у горлі нарзан?! Та годі, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..

О половині на одинадцяту годину того вечора, коли Берліоз загинув на Патріярших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній марудилося дванадцятеро літератів, що зібралися на засідання й дожидалися Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у кімнаті Правління МАССОЛІТу, серйозно потерпали на задуху. Жоден свіжий струмінь не проникав у розчинені вікна. Москва віддавала накопичений за день в асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегшення. Пахло цибулею з підвалу тітчиного дому, де працювала ресторанна кухня, й усім кортіло пити, всі нервували й злостилися.

Белетрист Бескудников — тихий, пристойно вдягнений чоловік з уважними й водночас невловними очима — витяг годинника. Стрілка підповзала до одинадцятої. Бескудников стукнув пальцем по цифербляту, показав його сусідові, поетові Двубратському, який сидів на столі й знічев’я гойдав ногами, узутими у жовті черевики на ґумовій підошві.

— Одначе, — пробурмотів Двубратський.

— Хлопець, певно, на Клязьмі загруз, — густим голосом озвалася Настасія Лукинична Непремєнова, московська купецька сирота, що стала письменницею й пише батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж»[120].

— Лихо та й годі! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я й сам би зараз залюбки на балькончику чайку попив, замість того, щоб отут варитися. Адже засідання призначено на десяту?

— А зараз добре на Клязьмі, — піддрочила присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літерацьке селище Перелигіно на Клязьмі[121] — спільне болюче місце. — Тепер вже солов’ї, певно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.

— Третій рік вношу грошики, щоб хвору на базедову хворобу дружину відправити до цього раю, та щось нічого в хвилях не видать, — уїдливо й скрушно сказав новеліст Єроним Поприхін.

— То вже як кому пощастить, — прогугнів з підвіконня критик Абабков.

Радість спалахнула в маленьких оченятках Штурман Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

— Не треба, товариші,