Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Два дні проминули сяк-так. Третього ж дня Анна Францівна, яка знемагала усі ці дні на безсоння, знову ж таки спішно поїхала на дачу… Чи треба казати, що вона не повернулася!
Анфіса, що зосталася сама, наплакавшись досхочу, лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, та розповідали мешканці інших квартир, що ніби в № 50 усю ніч було чути якісь згуки й ніби до рання у вікнах палилося електричне світло. Ранком з’ясувалося, що й Анфіси немає!
Про зниклих та про кляту квартиру довго в будинку розповідали усякі легенди, такі, наприклад, що ця сухенька й набожна Анфіса буцімто носила на своїх висохлих персах у замшовій торбинці двадцять п’ять великих діямантів, що належали Анні Францівні. Що буцім у дров’яній повітці на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, виявились самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих самих діямантів, а також золотих грошей царського карбування. І таке інше в тому ж роді. Ну, чого не знаємо, за те не ручимось.
Хай як там воно було, та квартира простояла пусткою й запечатаною лише тиждень, а по тому до неї вселилися — покійний Берліоз із дружиною та цей самий Стьопа, теж із дружиною. Цілком природно, що, тільки-но вони потрапили до окаянної квартири, в них теж стало чинитися чорт зна що. А саме, протягом одного місяця зникли обидві дружини. Та ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, буцімто її бачили в Харкові з якимось балетмайстром, а дружина Стьопи мовбито виявилася на Божедомці[149], де, як базікали, директор Вар’єте, користаючись зі своїх незліченних знайомств, спромігся здобути їй кімнату, але з однією умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці…
Отже, Стьопа застогнав. Він хотів був гукнути служницю Груню й зажадати від неї пірамідону, та все-таки зумів збагнути, що це пусте, що ніякого пірамідону Груня, звісно ж, не має. Намагався покликати на поміч Берліоза, двічі простогнав «Мишо… Мишо…», але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.
Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він, чи ні, й не визначив. Нарешті, побачивши, що він кинутий та самотній, що нікому стати йому на допомогу, вирішив підвестися, хай яких надлюдських зусиль доведеться докласти до цього.
Стьопа розклепив злиплі повіки й побачив, що відбивається в трюмі у вигляді людини з розпатланим сторч у різні боки волоссям, з набряклою, вкритою чорною щетиною фізіономією, із закипілими очима, в брудній сорочці з коміром та краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.
Таким він побачив себе в трюмі, а поряд із люстром уздрів невідомого чоловіка, одягненого в чорне і в чорному береті.
Стьопа сів на ліжку й скільки міг витріщив набіглі кров’ю очі на невідомого.
Мовчанку порушив цей невідомий, промовивши низьким тяжким голосом із іноземним акцентом наступні слова:
— Добрий день, найсимпатичніший Степане Богдановичу!
Сталася павза, після якої, зробивши над собою страшне зусилля, Стьопа вицідив:
— Що ваша ласка? — і сам вразився, не пізнавши свого голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «ваша» — басом, а «ласка» йому зовсім не вийшло.
Незнайомець приязно всміхнувся, витяг великого золотого годинника з діямантовим трикутником на віку, видзвонив одинадцять разів і сказав:
— Одинадцята! І акурат година, як я дожидаюся вашого пробудження, бо ви призначили мені бути в вас о десятій. От я й тут!
Стьопа намацав на стільці поруч із ліжком штани, прошепотів:
— Пробачте… — надяг їх і хрипко спитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище?
Говорити йому було тяжко. За кожним словом хтось штрикав йому голкою до мозку, спричиняючи пекельного болю.
— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомий посміхнувся.
— Пробачте… — прохарчав Стьопа, вчувши, що похмілля дарує його новим симптомом: йому здалося, що підлога край ліжка пішла десь, і що цієї хвилини він головою униз полетить ік чортовій матері в тартар.
— Дорогий Степане Богдановичу, — промовив відвідувач, проникливо посміхаючись, — жодний пірамідон вам не допоможе. Йдіть за давнім мудрим правилом — клин клином виганяй. Єдине, що поверне вас до життя, це дві стопки горілки з гострою та гарячою закускою.
Стьопа був хитрою людиною і, хоч би як недужим він був, зміркував, що як його вже прихопили в такому стані, слід визнавати усе.
— Відверто кажучи, — почав він, насилу ворушачи язиком, — учора я трішки…
— Ані слова більше! — відповів візитер і від’їхав із кріслом убік.
Стьопа, витріщаючи очі, побачив, що на маленькому столику сервовано тацю, на якій є нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці і, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафа запітніла з холоду. Втім, це було зрозуміло — вона містилася в полоскальниці, набитій льодом. Накрито, одне слово, було чисто, вміло.
Незнайомець не дав Стьопиному подивові розвинутися до міри хворобливої й спритно налив йому пів стопки горілки.
— А ви? — пискнув Стьопа.
— З приємністю!
Тремтячою рукою підніс Стьопа стопку до вуст, а незнайомець одним проковтом вихилив вміст своєї стопки. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа вичавив із себе слова:
— А ви що ж… закусити?
— Дякую, я не закушую ніколи, — відказав незнайомець і налив по другій. Відкрили каструлю — у ній виявилися сосиски в томаті.
І ось клята зеленява перед очима розтанула, стали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діло вчора було на Сходні[150], на дачі в автора скетчів Хустова, куди оцей Хустов і возив Стьопу в таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймали той таксомотор біля «Метрополя», був ще при цьому якийсь актор не актор… з патефоном у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам’ятається, скиглили собаки від того патефона. От тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, зосталася нез’ясованою… чорт її знає, хто вона… здається, в радіо служить, а може бути, що й ні.
Вчорашній день, таким чином, помаленьку висвітлювався, та Стьопу тепер куди більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява у спальні невідомця, та ще й з закускою та горілкою. От що було б незле роз’яснити!
— Ну, що ж, тепер, сподіваюся, ви пригадали моє прізвище?
Та Стьопа лише сором’язливо всміхнувся й розвів руками.
— Одначе! Я чую, що після горілки ви пили портвайн! Згляньтеся, та хіба ж
