Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
Нарешті він дістався до місця. Біля вагона стояли троє січовиків, курили.
— Біда! Біда! — майже закричав Володимир Кирилович.
Він указав пальцем на край поля, де вже можна було розгледіти чорну пляму — гетьманців.
— Вони вже тут! — заволав Винниченко.
З розгону він скочив на сходи вагона-салону й увірвався всередину. Захеканий, розчервонілий, брудний, постав перед Петлюрою і Коновальцем. Його вигляд — вимазане в пилу обличчя, вирячені очі, піднята рука, в якій чомусь були кілька сірих колосків, неабияк здивував їх.
— Вони вже тут, — знову заволав Володимир Кирилович.
— Хто? — глухо вичавив із себе Петлюра.
— Гетьманці, чорт забирай! Ідуть! Певно, зальотні якісь, — спробував пояснити Винниченко.
Коновалець різко рвонув до виходу, вискочив з вагона, пройшовся трохи по полю. Справді, до них ішло кілька десятків солдатів. Вони помітили потяг, що стояв серед поля, і тепер наближалися до нього. Тут з вагона вийшов Петлюра, а потім і Винниченко.
— Погані справи, Семене Васильовичу, — пробурмотів Коновалець.
Він негайно розвернувся, крикнув січовикам, які заскочили в товарний вагон, що стояв у кінці потяга, і почали витягувати кулемет «Максим». Тієї ж хвилини до Коновальця підбігла пара бійців, які несли гвинтівки й револьвери.
— Нам треба оборонятися. Симоне Васильовичу і Володимире Кириловичу, попрошу зайти в салон, вас необхідно вберегти, — сказав Коновалець.
— Ні, я буду з усіма, — заперечив Петлюра.
Винниченко подивився на Петлюру, хотів було щось сказати, але той узяв револьвер і перевірив барабан — гучне клацання, немов ляпас, повернуло Володимира Кириловича до тями.
— Тоді й мені… Дайте, — несподівано навіть для самого себе сказав Винниченко.
Січовик почув, підійшов і передав йому маузер. Володимир Кирилович подивився на простягнуту зброю, повільно витягнув руку і відчув металевий холод у своїй долоні. Це ні з чим не зрівняне відчуття раптом зачарувало його, немов він тримав якийсь небачений пристрій. Він затремтів, йому стало зле, клубок підкотився до горла, нібито він проковтнув камінь. Так тяжко стало в грудях! Так тяжко! Він ніколи не тримав зброю в руках, уся його війна була тільки словесна, наповнена обоймою гнівних фраз і патронами переконань. Ніколи він не стріляв у людину. Навіть сама думка, що йому доведеться когось убити, шокувала його.
Тут із поля пролунали перші постріли. Гетьманці помітили метушню біля вагонів і прискорилися, а деякі гарячі голови почали стріляти. Круж Винниченка всі залягли. Володимир Кирилович було рвонув убік, але, пробігши сім-десять сажнів, теж звалився у вузьку смужку яру, що повзла від краю дороги вздовж поля. Постріли з обох боків почастішали. Гуркіт стояв такий, що аж вуха заклало. Повіяло порохом і ще чимось незрозумілим. Ага, це ж полин! Гіркий трав’яний запах проникав у ніздрі, пробирався всередину голови й за мить уже переповнив увесь мозок. «Господи, чи не так божеволіють?» — подумав Володимир Кирилович. Він опустився в низину, притиснув тіло до землі, ніби хотів проникнути в її глибини, як проникав у глибини жіночі. Йому так хотілося зараз-таки поєднатися із землею, стати з нею одним цілим і сховатися від цієї чортової стрілянини.
Озвався український кулемет. Узявся харкати кулями, іноді на секунду стихаючи, а відтак, наче старий дід, знову починав відхаркуватися. Шум і гуркіт. Володимир Кирилович притиснувся до землі, намагався не висовуватися. Маузер він тримав лівою рукою. Рукоятка тиснула на пальці, вага зброї була незвичною, тому він легенько рухав ним, немов старався призвичаїтися.
Гучний вибух розітнув повітря. Володимир Кирилович хотів було визирнути зі своєї схованки, та піднявши голову, побачив степові трави, зламані вітром, засохлі квіти — і між ними чорні фігури, які перебігали вперед. Тоді Винниченко спробував розгледіти супротивників, витягнув шию, щоб побачити, куди вони рухаються, — і тієї ж секунди пролунав іще страшніший вибух. Звукова хвиля розлетілася, оглушивши Володимира Кириловича, який затремтів, як дитина, і знов утиснувся в яр. Він став схожий на утробне дитя, яке шукало спокою в безпечній заглибині.
А постріли все не вщухали. Кулемет кашляв, як тифозний. Іноді до вух Винниченка долинали дивні звуки, які він намагався розпізнати в цьому гаморі — чи то стогін, чи то квиління. Ці відзвуки раптом стали чутні Володимиру Кириловичу так виразно, наче люди, які їх видають, шепочуть просто йому у вухо.
— Яке ж дивне це явище! Ніби повільно відкривається потойбічний світ, — тихо промовив Винниченко.
Відтак стрілянина притихла. Лише поодинокі постріли лунали десь праворуч від нього. Можна було подумати, що все закінчилося. Лише роздратований осінній вітер шарудів у траві. Людський голос біля вагона-салону про щось радісно сповістив. Володимир Кирилович лежав і вичікував іще кілька хвилин. Потім повільно звівся на коліна. Полем уже на повний зріст бродили січовики, Петлюра стояв біля сходів вагона, залізничні працівники в уніформі оглядали колію.
На полі виднілися чорні тіла — немов купи вугілля посеред сірого пейзажу. Дим піднімався неподалік від позицій Директорії. Смерділо гаром і порохом.
Нарешті Винниченко вирішив піднятися, випростався і зробив крок, коли раптово в спину вперлося щось гостре. Він спробував було рушити, але суворий голос позаду прошепотів-прогарчав: «Тільки спробуй, падло». Володимир Кирилович завмер, розтиснув долоню, і маузер упав на землю.
— Так, добре. А тепер повільно роби кілька кроків назад, — наказав голос.
У цей час січовики вже побачили, як Винниченко безглуздо змахує руками, а позад нього стоїть гетьманець. Очевидно, той забіг надто далеко, майже до поїзда, а коли бій закінчився, то
