Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Бог з вами. Головне скинути цього чортового гетьмана, — нарешті мовив він.

Симон Васильович знехотя погодився, знову закурив. Прийшов іще один штабіст. У Києві вже почалося повстання — до революційного комітету входив представник Директорії Володимир Чеховський[17], давній соратник Винниченка. Саме з його допомогою повстання мало початися на Подолі, Лук’янівці, Куренівці. Уся ситуація залежала саме від масштабності заколоту — чи зможуть бунтівники підірвати владу гетьмана зсередини?

— Дозвольте доповісти, — штабіст водив очима, не розуміючи, хто ж головніший.

— Кажи вже, — нарешті озвався Коновалець, і посильний повернувся до нього.

— Є відомості. З боку Києва виступили підрозділи Святополка-Мирського. Він організував нові офіцерські дружини і відтіснив Чорноморський кіш. Решта частин теж відступила, — сказав штабіст.

Останнє слово він вимовив чітко, ніби намагався викувати слова із заліза.

— Це катастрофа, — раптом зойкнув Винниченко.

Він відійшов від столу, важко сів у крісло в кутку. Потім схопився за голову, ніби вона миттєво розболілася.

— Отже, потрібно перегрупуватися. Це ще не кінець, — сказав Коновалець.

— Не кінець? А якщо німці заступляться за Скоропадського? — пролунав з кутка сердитий голос.

— Дозвольте йти? — подав голос штабіст.

Коли двері за ним зачинилися, Петлюра знову підійшов до вікна.

— Нічого, ми почекаємо, — раптом сказав він.

— Чого почекаємо? Пришестя ангелів з небес? Господи Боже мій, це була авантюра. Авантюра, — приречено сказав Винниченко.

— Стривай, не поспішай з висновками, — намагався вгамувати його Петлюра.

— Про що я тільки думав. Куди поспішати? У безодню? — Винниченко скорчив трагічну міну.

Зараз йому найбільше хотілося опинитись в обіймах Рози. Вбігти в їхню київську квартиру, не знімаючи взуття, стукаючи туфлями по лакованому паркету, й розкрити, розірвати, розшматувати фіранки, що ведуть до її спальні. Кинутися до її ліжка й побачити заспану дружину — розпатлану, із застиглим пухким личком. Схопити її руки й цілувати, як він не раз цілував долоні чужих жінок, бо Роза була поблажлива до його забаганок. «Кохо, ти — свята грішниця», — щоразу казав він їй, коли вона вислуховувала всі подробиці його чергової любовної пригоди. Чого тільки вартий його експеримент — закохати в себе 18-річну дівчину, щоб потім стежити за розвитком їхніх стосунків, а любовні перипетії використовувати для написання роману. «Кохо, ти — свята грішниця», — не втомиться він повторювати. А вона лише поправляла темне волосся долонькою, інколи проводячи пальчиками по щоці, немов очікувала від нього ласки. Ці важкі хвилини поруч із нею врізалися йому в пам’ять! Він так любив приходити до неї, поки ще легкий запах чужої жінки залишався на його плоті, поки тонкий ефір злягання з іншою ще не розчинився, не пропав безвісти; тоді він уривався в її кімнату, впивався губами в її губи. І млосний погляд дружини знову розпалював його, хоча після бурхливої ночі з черговою дівчиною у нього майже не залишалося сил.

Як же йому набридла ця метушня! Політика, в яку він уплутався. Ці малодушні люди, охочі до влади. Цей вискочка, який усіх погубить. Ці солдафони такі жорстокі! Повернутися до Кохи, повернутися до літератури. Оселитися десь у Ніцці й милуватися тим, як море мружиться в струменях вітру. Написати свій найголовніший роман — і біс із нею, з цією країною. Тонка душа не призначена для таких баталій, — думав Володимир Кирилович. Він нервував, роздратовано чмокав і намагався не дивитися на співрозмовників, а втупився у вікно.

— Потрібно робити щось, урешті-решт, — видавив він із себе.

А потім устав і попрямував до виходу. Симон Васильович хотів було щось сказати Винниченку, але той зобразив на своєму обличчі всі скорботи світу, тому чіпати його не хотілося.

Володимир Кирилович вибрався з вагона, який стояв на пустищі. Праворуч виднілася смужка дерев — ніби намальована, злітала на невеликий пагорб, а там розривалася на частини, і лише поодинокі деревця стриміли на височині. А ліворуч простягалося поле, укрите іржавою перед зимою травою. Кілька хвилин Винниченко стояв біля вагона, а відтак вирішив пройтися по полю. Сухі тендітні стебла ламалися під ногами. Він вдихав вогке осіннє повітря, що проникало в його нутро холодним потоком і приносило свіжість у душу.

— Коли б усе було по-іншому, — бурчав Володимир Кирилович. — Коли б вони слухалися мене й перестали копіювати старий лад. Та Господи Боже, час нині який! Революція і права трудящих понад усе. А як же інакше? Потрібно будувати нове суспільство, а не починати знову гниль, — говорив він. І ніхто не міг його почути, хіба сірі ворони, які кружляли на краю поля, як темні аероплани.

— Кохо, моя Кохо. Як же тяжко мені зараз. Мужва, навколо сама мужва. А вони ще називають мене морквоїдом, — ображено бурмотів Винниченко.

Його душа страждала. А плоть, якій він давав поблажки в любовних утіхах, але не давав спуску в їжі — Володимир Кирилович харчувався тільки рослинною їжею, — відгукувалася фізично на його душевний біль. Усе його тіло нило, немов його побили просто на очах у натовпу.

— Тяжко мені, як ніколи. Еге ж, затія з цією політикою була провальна. А ти ж застерігала, Кохо. Як же мало я тебе слухав, — побивався він.

Раптом ворони позлітали, важкими змахами крил намагаючись підняти громіздкі тіла, а коли це вдавалося, то набирали швидкість, як ціла ескадрилья. Винниченко придивився — неподалік від того місця, де щойно сиділи ворони, він побачив чорні фігури. Людей зо двадцять-тридцять, а може, й більше. Вони йшли шеренгою, нікого не боячись. Хто це міг бути? Кого тут чорти носять? Володимир Кирилович гарячково забурмотів і приклав долоню до лоба, щоб краще розгледіти.

Тут він згадав те, що розповідали про чорних добровольців гетьмана, які брали участь у бою під Мотовилівкою, і зрозумів: невідомо, як їхній загін опинився під Фастовом. Можливо, їх сюди перекинули