Кімната - Емма Донохью
Вона встає глянути, котра година. Годинник показує восьму двадцять сім.
Я лежу в Шафі вже цілу вічність, але сон мене не бере. Ми співаємо пісень і молимося.
— Прочитай якусь забавлянку, — прошу я. — Будь ласочка!
Я вибираю «Дім, що збудував собі Джек»[11], бо він найдовший.
Читаючи, Ма весь час позіхає:
Ось пастушок, що спрожогу...
Поцілував небогу...
Що доїть корівоньку круторогу...
Тут я сам швиденько промовляю кілька рядків:
Що пса вбрикнула старого —
Того, що ляка
Котка,
Якому попавсь пацючок,
Що...
Бі-біп.
Я вмить замовкаю.
Перших слів Старого Ніка я не чую.
— М-м-м... вибач, — каже Ма, — ми їли карі. Я подумала, чи не можна... — Її голос звучить дуже високо. — Чи не можна було б поставити нам витяжку чи щось таке?
Старий Нік нічого не відповідає. Гадаю, вони сидять на Ліжку.
— Ну, бодай невелику, — каже Ма.
— Ха, а це ідея! — вигукує Старий Нік. — І хай собі сусіди сушать голову, з якого це дива я раптом почав готувати собі гостру їжу в майстерні.
Думаю, це знову сарказм.
— О, вибач, — каже Ма, — я про це забула...
— Може, мені ще прилаштувати на даху блискучу неонову стрілку?
Цікаво, як світиться стрілка?
— Мені справді дуже шкода, — каже Ма, — я не подумала, що запах, тобто витяжка, може...
— Гадаю, ти просто не розумієш, як тобі тут добре, — мовить Старий Нік. — Чи не так?
Ма не відповідає.
— Живеш не в підвалі, маєш природне світло, вентиляцію. Де-не-де, запевняю тебе, зроблено відтулини. Свіжа садовина, туалетні речі... Тобі досить клацнути пальцями — і з’явиться все, що треба. Скільки дівчат подякували б долі за такі умови, де безпечно, як у батька за плечима. Особливо з дитиною...
Це він про мене?
— Ані тобі п’яних водіїв, що змушують хвилюватися, — веде далі він, — ані торгівців наркотиками, ані збоченців...
Тут Ма швидко його уриває:
— Дарма я почала розмову про ту витяжку, це було тупо з мого боку, усе в нас чудово.
— Ну, от і гаразд.
Якийсь час вони мовчать.
Я лічу зуби, але щоразу збиваюся. Виходить то дев’ятнадцять, то двадцять, а потім знову дев’ятнадцять. Я кусаю язика, аж стає боляче.
— Звісно, все з часом сходить нінащо. Це світова річ. — Голос Старого Ніка звучить тепер віддалено, бо той, мабуть, десь коло Ванни. — Цей стик пожолобився. Треба буде почистити його піском і знову зашпарувати. І отут, дивись, основу підлоги вже видно.
— Ми до речей ставимося бережно, — каже Ма якнайтихіше.
— Не досить бережно. По корку не можна багато ходити. Я планував, що тут житиме одна малорухлива людина.
— То ти лягаєш чи ні? — питає Ма якимось дивним високим голосом.
— Черевики лише зніму.
Крізь рохкіт я чую, як щось падає на Підлогу.
— Я тут дві хвилини, а ти вже засипала мене своїми проханнями...
Лампа гасне.
Старий Нік починає скрипіти Ліжком. Я рахую до дев’яноста семи. Мені здається, що я пропустив один раз, і я перестаю рахувати.
Я лежу прислухаючись, хоча в Кімнаті цілковита тиша.
У неділю на обід у нас довгожуйні бублики з желе й арахісовою пастою. Ма виймає з рота свого бублика — у ньому стирчить якийсь гостряк.
— Нарешті, — каже вона.
Я витягаю цей предмет — він увесь жовтавий, з темно-бурими плямами.
— Поганий Зубчик?
Ма киває. Вона пробує язиком дірку в роті. Це все дуже дивно.
— Ми можемо засунути його назад і приклеїти борошняним клейстером.
Проте Ма хитає головою й широко всміхається.
— Я рада, що він випав, тепер не болітиме.
Ще хвилину тому він був частиною її, а тепер уже ні. Отакої!
— Гей, знаєш що? Як покладеш його під свою подушку, вночі прилетить невидима фея і оберне його на гроші!
— На жаль, не вийде, — каже Ма.
— Чому?
— Бо зубна фея не знає, де наша Кімната.
Ма дивиться немов крізь стіни.
У Зовні є все. Коли я думаю про щось — наприклад, про лижі, вогнища, острови, ліфти чи цяцьки, то пригадую, що ці всі речі справжні. Усі вони в Зовні. Ця думка мене втомлює. Так само й люди — пожежники-вчителі-злодії-немовлята-святі-футболісти та всі-всі інші. Вони всі насправді існують у Зовні. Але мене там немає, мене і Ма, лише нас там немає. Чи ми й досі справжні?
Після вечері Ма розповідає мені про Ганса і Ґретель, про те, як упав Берлінський мур, і про Румпельштільцхена. Мені подобається, що королева мусить відгадати ім’я цього маленького чоловічка, щоб він не забрав у неї дитину.
— А ці історії правдиві?
— Які саме?
— Про мати-русалку, про Ганса з Ґретель і всі інші.
— Ну, — каже Ма, — не в буквальному розумінні.
— Що?
— Ці історії чарівні; вони не про справжніх людей, що ходять вулицями в наші
