Степовий вовк - Герман Гессе
Проте найбільше цікавила мене та галюцинація видиво на церковній стіні, дивне оголошення з миготливих світляних літер, що будило в мені такі великі надії й так перегукувалося з трактатом. Мені так багато обіцяно, могутній голос того невідомого світу так розпалив мою цікавість, що я часто й довго думав про все це. І дедалі виразніше промовляло до мене застереження, яке було в тому написі: «Не для всіх!» І далі: «Тільки ддя божевільних!» Отже, я, мабуть, божевільний, дуже далекий від «усіх», якщо мене досяг той голос, якщо до мене промовив той світ. Господи Боже, хіба я давно вже не відірвався від того життя, яким живуть усі, від буття й мислення нормальних людей, хіба давно вже не схибнувся, не стою осторонь від них? А все ж таки найглибшими закутками душі я добре розумів цей заклик, пораду стати божевільним, відкинути розважність, скованість, міщанську обережність, поринути в бурхливий, не обмежений ніякими законами світ душі, уяви.
Одного разу, коли я знов марно шукав по вулицях і но майданах того чоловіка з плакатом на держаку і кілька разів пройшов повз мур з невидимими дверима, сторожко позираючи на нього, я зустрів біля церкви Святого Мартіна похоронну процесію. Дивлячись на обличчя засмучених родичів, що йшли за катафалком, я подумав: «Де в цьому місті, де в цілому світі живе людина, смерть, якої була б для мене втратою? І де е людина, для якої моя смерть щось означала б?» Щоправда, була Еріка, моя коханка, але ми давно жили окремо, рідко зустрічались без того, щоб не посваритися, а тепер я навіть не знав її адреси. Вона часом приїздила до мене або я їздив до неї, а що ми обоє були самітні, важкої вдачі люди, у душі і в душевній недузі споріднені, то й наші стосунки, всупереч усьому, не поривалися. Та чи не зітхне вона спокійніше й не відчує полегкості, дізнавшись, що я помер? Я не знав цього і не знав також, чи можна покладатися на мої почуття до неї. Треба жити в нормальному світі з нормальними можливостями, щоб мати якусь думку про» такі речі.
А тим часом, піддавшись настроєві, я приєднався до? жалобного походу і дійшов до кладовища, типового сучасного кладовища із зацементованими доріжками, крематорієм та іншими вдосконаленнями. Проте нашого небіжчика не мали наміру спалювати; його труну зняли з катафалка на землю перед звичайною ямою, і я побачив, як священик та інше вороння ― службовці похоронного бюро ― взялися до своїх обов'язків, яким вони намагалися надати вигляду жалобної урочистості, але, звиклі до того, що це сама гра, незугарні й облудні, переборщували і впадали в комедію; побачив, як на них морщилися чорні службові костюми і як вони силкувалися навіяти на присутніх побожний настрій, змусити їх схилити коліна перед величчю смерті. Силкувалися вони даремно,, ніхто не плакав, видно, небіжчик усім був тягарем. Нікому не вдалося навіяти побожного настрою, священик знов і знов звертався до присутніх зі словами: «Любі брати й сестри у Христі», але ті мовчазні й заклопотані купці, пекарі та їхні дружини напружено й поважно дивилися вниз, і на обличчях у них, крім зніяковілості й облудності, було написане тільки одне бажання: щоб швидше настав, кінець цій неприємній процедурі. І ось їй справді настав кінець, двоє «братів у Христі», що стояли найближче до священика, потиснули йому руку, витерли з черевиків об траву вогку глину, в яку закопали свого небіжчика, обличчя Їхні відразу прибрали звичайного людського виразу, і раптом один із них здався мені знайомим ― тим чоловіком, що тоді ввечері ніс плакат і тицьнув мені в руки книжечку.
Саме коли мені здалося, що я впізнав його, він відвернувсь, нахилився, старанно підкотив свої чорні штани й швидко рушив геть, тримаючи під пахвою парасольку. Я подався за ним, догнав його і вклонився, але він ніби не впізнав мене.
— Чи сьогодні відбудеться вечірня розвага? ― запитав я і спробував підморгнути йому, як підморгують один одному ті, що мають спільну таємницю.
Але я надто довго вже не робив таких мімічних вправ, бо, живучи відлюдьком, навіть розмовляти майже відвик, тож сам відчув, що тільки дурнувато скривився.
— Яка розвага? ― буркнув чоловік і глянув на мене так, наче ніколи досі не бачив.― Ідіть, голубе, до «Чорного орла», якщо вам захотілося розваг.
Я вже й сам не був певен, що це він. Розчарований, я пішов далі, не знаючи куди. Я не мав ніякої мети, ніякого бажання і ніяких обов'язків. Життя мало мерзенно гіркий смак, воно виштовхнуло й відкинуло мене. Я відчував, як огида, що давно вже підступала мені до горла, досягла своєї вершини. Сповнений глухої люті, я нипав сірими вулицями, і мені здавалося, що все тхне вогкою глиною й похороном. Ні, біля моєї могили не стоятиме жоден із цих пугачів у рясі, не шамратиме сентиментальних фраз про братів і сестер у Христі! Хоч куди б я глянув, хоч куди б спрямував свою думку, ніде на мене не чекала радість, ніщо мене не кликало, не вабило, все тхнуло гнилизною, прілим половинчастим задоволенням, усе було старе, зів'яле, сіре, мляве, виснажене. Господи Боже, як це могло статися? Як я, колись окрилений юнак, поет, приятель муз, завзятий мандрівник, полум'яний ідеаліст, міг дійти до такого? Як ця немічність, ця зненависть до самого себе й до всього, це змертвіння почуттів, ця глибока, прикра невдоволеність, це гидотне пекло душевної порожнечі й розпачу підкралося до мене? Проходячи повз бібліотеку, я зустрів одного молодого професора, з яким раніше часом розмовляв; коли я востаннє приїздив до
