Степовий вовк - Герман Гессе

— Будемо сподіватися,― сказав я,― що насправді Гете був не такий на вигляд! Ця пиха і шляхетна поза, ця гідність, кокетливо виставлена напоказ шановним глядачам, цей світ чарівної сентиментальності під мужньою зовнішністю! Звичайно, можна багато що закинути старому хвалькові, я сам часто маю чимало претензій до нього, але зображати його таким ― ні, це вже забагато.

Господиня зі страдницьким виразом на обличчі налила нам кави й вийшла з кімнати, а її чоловік збентежено й докірливо пояснив мені, що цей портрет Гете належить його дружині й дуже їй подобається.

— Навіть якщо об'єктивно ви маєте рацію, з чим я, до речі, особисто не погоджуюсь, то не повинні були так різко висловлюватися.

— Так, ваша правда,― погодився я. ― На жаль, це моя звичка, моя вада. Я завжди намагаюсь висловлювати свої думки якомога гостріше, як, зрештою, робив і Гете у хвилини натхнення. Хоч, мабуть, цей солодкий міщанський, салонний Гете ніколи не вжив би гострого відвертого слова. Дуже перепрошую вас і вашу дружину ― скажіть їй, будь ласка, що я шизофренік. А тепер дозвольте мені відкланятись.

Спантеличений господар спробував щось заперечити знов почав говорити про те, що наші тодішні розмови були дуже приємні й корисні, що мої думки про Мітру й Крішну справили на нього глибоке враження, що він сподівався й сьогодні... і так далі. Я подякував ,за ласкаві слова й сказав, що, на жаль, перестав цікавитись Крішною і не маю ніякісінького бажання провадити вчені розмові, що сьогодні я йому кілька разів збрехав. Наприклад, я приїхав до цього міста не кілька днів, а кілька місяців тому, але живу самітником і вже не можу бувати у вишуканому товаристві, бо, по-перше, мене ніколи не залишають поганий настрій і подагра, а, по-друге, я майже завжди п'яний. Далі, щоб з'ясувати все до кінця і бодай не піти звідси брехуном, я змушений був пояснити шановному професорові, що він мене цього вечора тяжко образив. Він приєднався до думки реакційної газетки про Галлера, став на позицію, яка личить дурному, твердолобому офіцерові, а не вченому. Той «пройдисвіт», «безбатченко» Галлер стоїть перед ним, і краще було б і для нашої батьківщини, і для цілого світу, якби хоч кілька людей, здатних мислити, боронили розум і мир замість сліпо, бездумно кидатися у вир нової війни.

На цьому вже можна було й кінчати.

Я підвівся, попрощався з Гете із професором, сходив з вішака пальто й капелюха і квапливо вийшов. У моїй душі голосно вив зловтішний вовк, і між обома моїми «я» відбувалася запекла сварка. Адже мені відразу стало ясно, що цей невдалий вечір мав для мене куди більше значення, ніж для обуреного професора: для нього він скінчився розчаруванням і невеличкою прикрістю, а для мене ― останньою невдачею і втечею. Це було моє прощання з міщанським, моральним, ученим світом, цілковита перемога степового вовка. І це було прощання втікача, переможеного, банкрутство у своїх власних очах, прощання без веселого чи втішного слова. Я так само відмовився від світу, в якому колись була моя домівка, від міщанської моралі й культури, як хворий на виразку шлунка відмовляється від смаженої свинини. Розлючений і водночас глибоко зажурений, я йшов освітленою ліхтарями вулицею. Який же це був смутний, ганебний, лихий день, з ранку до самого вечора, від кладовища до сцени в професора! І задля чого так мучитись? Навіщо? Чи є сенс ще й далі терпіти такі дні, як цей, ще й далі тягти це ярмо? Ні! Цієї ж таки ночі треба скінчити цю комедію. Іди, Гаррі, додому й переріж собі горлянку! Ти вже й так довго зволікав!

Я вештався вулицями, гнаний своїм горем. Звичайно, нерозумно з мого боку було обпльовувати салонну прикрасу тих добрих людей, нерозумно й неввічливо, але я й тепер зробив би так само, я просто не міг більше витримати цього сумирного, облудного, прилизаного життя. А оскільки я, видно, не міг більше витримувати й самоти, оскільки моє власне товариство стало мені невимовно ненависне й огидне, оскільки мене душила порожнеча власного пекла, то де я мав шукати порятунку? Його не було ніде. О тату й мамо, о далеке, священне горіння молодості, о незчисленні радощі, діла і задуми мого життя, де ви? Нічого мені не залишилося, навіть каяття, лишилися тільки огида і біль. Ніколи, здавалося мені, сама неминучість подальшого життя не пригнічувала мене так, як тепер.

Я сів на хвилину перепочити в якійсь похмурій пивниці на околиці міста, випив коньяку з водою, і знов нечистий погнав мене далі, вгору і вниз стрімкими, кривими вуличками старого міста, алеями, привокзальним майданом. Може, кудись поїхати? Я зайшов на вокзал і втупився у розклад поїздів на стіні, потім випив трохи вина, намагаючись опанувати себе. Примара, якої я так боявся, наближалася до мене, ставала дедалі чіткіша. Це була необхідність вертатися додому, до своєї кімнати, стати віч-на-віч зі своїм відчаєм. І мені її не уникнути, хоч би скільки я бігав вулицями, рано чи пізно я мушу вернутися до своїх дверей, до свого столу з книжками, до канапи зі знімком моєї коханої над нею, до тієї хвилини, коли доведеться взяти бритву й перерізати собі горло. Все виразніше я бачив перед собою цю картину, і все шаленіше калатало в мене сердце. Я відчував найбільший страх з усіх страхів: страх перед смертю. Хоч я не бачив іншого порятунку, хоч огида, біль і розпач оточили мене стіною, хоч ніщо вже не вабило мене, ніщо не могло втішити й принести надію, я невимовно боявся екзекуції, останньої хвилини, холодної розпанаханої рани на своєму тілі.

Я не бачив способу позбутися цього страху. Якщо навіть у двобої розпачу і боягузства й сьогодні переможе боягузство, завтра й кожного наступного дня переді мною знов стоятиме розпач, обтяжений ще й самозневагою. Я просто доти братиму в руки бритву й відкладатиму її, доки нарешті колись зважуся. То чи не краще зважитися вже сьогодні? Я розважно вмовляв себе, як налякану дитину, але дитина не хотіла слухати, вона тікала, хотіла жити. Здригаючись, я знов подався в місто, все далі обминаючи свій будинок, вмовляючи себе, що треба вернутися, і все зволікаючи. Час від часу я заходив до якоїсь пивниці, випивав келих вина або й два, а тоді далі кружляв, мов зачарований, навколо своєї мети, навколо бритви й смерті. Інколи, до краю втомлений, я сідав на