Степовий вовк - Герман Гессе
Ми говоримо тут не про тих людей, яких знаємо зі школи, з економіки й статистики, не про людей, яких мільйони ходять по вулицях і які мають не більше значення, ніж пісок у морі чи бризки хвиль під час прибою: на мільйон більше чи на мільйон менше ― байдуже, вони ― матеріал, та й годі. Ні, йдеться про людину в високому розумінні, про кінцевий наслідок довгого шляху людського становлення, про довершений взірець, про безсмертного. Генії з'являються не так рідко, як нам, бува, здається, хоч і не так часто, як вважає історія або преса. Степовий Вовк Гаррі, на нашу думку, досить геніальний, щоб зважитись на таку спробу і стати людиною, замість жалісливо лементувати через найменші труднощі і виправдовуватись тим, що він степовий вовк.
Дивно й прикро, що люди з такими можливостями вдовольняються посиланнями на степового вовка й на «ох, дві душі!», і так само дивно й прикро, що вони часто виявляють легкодуху любов до міщанства. Людині, що може зрозуміти Будду, що має уявлення про рай і пекло людського існування, не випадає жити у світі, де панує здоровий глузд, демократія і міщанські стандарти. Її тримає там тільки боягузство, а коли обмеженість того світу починає гнітити її, коли їй стає надто тісно в міщанській оселі, тоді вона все звалює на «вовка» й не хоче знати, що вовк буває найкращою частиною її єства. Все дике в собі вона зве вовком і вважає його лихим, небезпечним, страшним для міщанства, але не бачить, хоч має себе за митця з чутливою душею, що, крім вовка, за вовком, у ній живе ще багато чого іншого, що не все те, що вміє кусатися,― вовк, що в ній живуть також лис, дракон, тигр, мавпа і райський птах. І що весь цей світ, весь цей райський сад, сповнений прекрасних і жахливих, великих і дрібних, дужих і тендітних істот, гнітить і тримає в полоні казка про вовка, так само як у ньому, в Гаррі, справжню людину гнітить і тримає в полоні псевдолюдина, міщанин.
Уявімо собі сад із сотнями різних видів дерев, плодів і овочів, з тисячами різних видів квіток. Якщо садівник, який доглядає цей сад, не знає іншого ботанічного поділу, крім «їстівні» й «неїстівні», то він і не знає, що робити з дев'ятьма десятими рослин свого саду. Він повириває найкращі квітки й вирубає найкультурніші дерева чи принаймні дивитиметься на них неприхильно, з ненавистю. Те саме робить Степовий Вовк з тисячами квіток своєї душі. Того, що не вкладається в рубрику «людина» або «вовк», він зовсім не бачить. А чого тільки він не зараховує до «людини»! Все боягузливе, мавпяче, дурне й дріб'язкове, якщо воно вже не чисто «вовче», він зараховує до «людського», так само як і все сильне й шляхетне приписує вовчому в собі, тільки тому, що не зумів ще його опанувати.
Ми прощаємося з Гаррі, хай іде сам своїм шляхом. Якби він був уже серед безсмертних, уже біля мети, до якої начебто веде його тяжка дорога, то з яким подивом він, мабуть, споглядав би на ці хитання, на ці химерні, нерішучі манівці на своєму шляху, як підбадьорливо й осудливо, співчутливо й весело осміхався б він до цього Степового Вовка!
Дочитавши до кінця, я згадав, що якось уночі кілька тижнів тому написав чудний вірш, у якому теж ішлося про Степового Вовка. Я почав перегортати папери, що купами лежали на моєму столі, знайшов його й прочитав: Я вовком по світі блукаю, долаю засніжені гони, я сарну чи зайця шукаю, та бачу ― самі лиш ворони. Якби мені сарну піймати,― чи є що десь краще на світі? Як радісно здобич тримати, тремтіти з гарячої хіті, за горло тендітне вхопити, напитись пахучої крові, а потім до ранку десь вити самому в холодній діброві. Але я був би й зайцеві вже радий, це теж пожива у морозну ніч. Хоч крихту ж треба втіхи і розради невдасі, що біжить біді навстріч.
Ох, моя шерсть взялася сивиною і очі вже не бачать, як раніш, давно вовчиці вже нема зі мною, Є лиш мороз, колючий, як той ніж. І марно мрію я про кусень м'яса, душа моя від горя запеклася, і біль я свій студити снігом мушу, хай візьме чорт мою нещасну душу.
Отже, я мав тепер перед собою два своїх портрети, один ― автопортрет у незграбному вірші, сумний і несміливий, як і сам я, а другий ― холодний, намальований начебто з цілковитою об'єктивністю кимось стороннім, хто дивився на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам. І обидва ці портрети, мій сумний, незграбний вірш і мудра розвідка незнайомого автора, прикро вражали мене, обидва були правдиві, обидва без прикрас змальовували моє безрадісне існування, обидва ясно показували, яке нестерпне, яке нестійке моє становище. Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю ― або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове «я». Ох, цей перехід для мене не новий, я його знаю, часто переживав і щоразу в часи найбільшого розпачу. І щоразу під час цього тяжкого руйнівного переживання тодішнє моє «я» розбивалося в друзки, щоразу глибинні сили розхитували й нищили його, і щоразу якась заповітна й особливо дорога частка мого життя зраджувала й покидала мене. Одного разу я втратив свою міщанську репутацію разом з майном і мусив навчитися обходитись без пошани тих, хто досі скидав переді мною капелюха. Іншого разу за одну ніч розбилося моє родинне щастя: моя божевільна дружина вигнала мене з дому, кохання й довіра раптом обернулись на зненависть і смертельну ворожнечу. Л пішов, і сусіди проводили мене співчутливими, зневажливими поглядами. Тоді почалася моя самота. Минали тяжкі й гіркі роки. В суворій самоті, завдяки виснажливій самодисципліні, я витворив собі ідеал нового, аскетично-духовного життя й знов
