Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Данило підвів голову:

— Тепер же свобода, — кинув він батькові, — кожному дорога відкрита. І не треба, як за старого режиму…

Але старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову:

— Отак, значить, тямиш свободу? А більше тобі від свободи нічого не треба? Мадама, значить, і сам — мадам! — Очі Іванові наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонілася навіть потилиця. Старий Бриль потроху сатанів.

Данило відказав зухвало:

— Тепер же — революція. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…

— Ах ти ж субчик! — зойкнув Максим Колиберда і кинувся бігти до хлопця, не сходячи з місця. — Виходить, для того ми революцію робили, щоб ви, сучі діти…

— Постривай, Максиме! — спинив його Іван Бриль. — Бити будемо, але розмову іще не скінчено. Відповідай, брандахлисте: без батьківського, значить, благословення?

Данило дивився в землю і понуро відказав:

— Благословити й просимо.

— Просите? — загримів батько. — Аж тепер? З'їло сало, а тоді — дай каші! Після вінця та неси богів? Ви ж до нас звідки прийшли? Від попа?

— У попа ми не були… — знехотя озвався Данило. Та зразу звів голову і глянув гостро з–під брів, точнісінько, як батько допіру. — Які ж там попи, коли тепер революція?

Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засікся й не гримнув.

Революція — то було для Івана слово священне. Хіба то не він ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року — від першої київської маївки в Голосіївському лісі — щороку виходив демонструвати свою пролетарську свідомість?

Батьківський гнів почав остигати. Не тільки тому, що революцію Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув від сина полегшувальні слова: попові під єпітрахиль голів не клали, отже — не вінчані ще, і справу, таким чином, ще можна якось поладнати.

І Йван пробубонів майже замирливо:

— То якого ж бісового батька патякаєш, дура? Поженились! Муж і жона! Хіба це таке просте діло?

— Діло просте, — твердо відказав Данило. — Як поміж хлопцем і дівчиною буває. Чоловіком і жінкою в собачих ярах стали…

Мами зойкнули і заголосили.

Та Данило докинув ще — для ясності, щоб сумнівів вже ні в кого не було:

— І постановили між собою: на все життя! А виженете з хати, самі житимемо, самі й проживемо…

Максим Колиберда вискнув і таки зірвався з місця. Іван Бриль змахнув руками і посунув за ним і собі. Бомба вибухнула. За парканом на вулиці почулися стривожені голоси: цікаві, що позирали крізь шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, — спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна — четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.

Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.

— Стій, батьку! — гукнув він. — Схаменись! Коли що — забуду, що мене спородив: вдарю!

— Уб'ю! — верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.

Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що — син!

У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: — Йване, Максиме, рукам волі не давай!

— Злазь! — гукнув Іван. — Я тобі, обормоту, зараз дам!

— Ех, ви!.. — проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! — нарешті знайшов він.

— Ой! — зайшовся Максим Колиберда. — Ах ти ж…

Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.

Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві — ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току — завжди іменувалися нероздільно соціал–демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал–демократи похилились на буржуйський бік — годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки — і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так — було кривдно.

Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.

Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до… меншовицької тактики?

В цей час Максим Колиберда натрапив–таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію