Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
— Пані Валентова, я ж вам уже казав, що в мене нема ніяких родичів.
— Повмирали?
— Повмирали.
Валентова дочистила картоплю і, ставлячи казанок на вогонь, почала знов:
— У Варшаві тут і люди не ті, і роботи нема. Мій он тільки три дні на тиждень працює, ледве на харчі вистачає, а їхній директор — Пурмантер чи як там його — каже, що, може, й зовсім фабрику закриють, бо нема збуту. Якби не Манька, то нічим було б і за квартиру заплатити. Заробляє дещо дівчина. Та коли не затягне гостя хоч двічі на тиждень…
— Хай бережеться, — перебив Дизма, — бо як спіймають без книжечки… Тоді ого!
Валентова переповила дитину, розвісила над грубою мокрі пелюшки і кинула оприскливо:
— Що ви каркаєте! Дивіться лучче за собою. І так уже три тижні не платите, а місце займаєте. Теж мені пожилець.
— Заплачу, — промурмотів Дизма.
— Надвоє баба ворожила. Жити за п’ятнадцять злотих — це безмаль даром, але для мене й такі гроші на дорозі не валяються. А ви до якої роботи не візьметесь — одразу ж і витурять…
— Хто це вам наплескав таке?
— Овва, яка велика таємниця. Ви ж самі розказували Маньці.
Запала тиша.
Дизма обернувся до вікна і дивився надвір, на обдерті мури. Справді, його немов переслідувало якесь закляття. Довше як місяць ніде не міг усидіти. В гімназії був лінивий та неслухняний, і вже з четвертого класу його виключили. Найдовше тримався він у нотаря Віндера. Мабуть, тому, що малий Никодим міг уторопати по-німецьки, куди його посилають. А далі — пошта і телеграф, нужденна плата і вічне прискіпування начальника. Війна, три роки служби в обозах телеграфного батальйону і єдине підвищення — на єфрейтора. І знову пошта в Лискові, аж до скорочення. Ксьондз допоміг йому влаштуватись у бібліотеці, але й тут Никодим насилу перезимував, бо вже в квітні побачили, що на полицях із книжками нема ні ладу, ні поладу, і він неспроможний нічого вдіяти.
А втім, у бібліотеці йому було найцікавіше…
Роздуми Дизми перервав заводський гудок. Один, другий… Валентова заходилася поратись коло столу; побачивши це, Дизма ліниво підвівся й вийшов.
Безтямно блукав по розжарених на сонці вулицях, хоч у нього й боліли ноги. Зоставатися в кімнаті, слухати ущипливі дотепи пана Валента Барцика і сповнені презирства шпильки Маньки, а надто дивитися, як вони їдять — це було несила. Адже Никодим уже другий день не мав у роті ані рісочки, тільки палив, ощадячи на цигарки останні гроші.
Коли він проходив повз ковбасню, звідки так принадно пахло, йому затамувало дух. Дизма одвертався, щоб не дивитися на вітрини гастрономів, а проте голод не давав спокою.
Никодим знав, що й попереду його не жде нічого радісного.
Та чи лякало це його? Ніскілечки. Уява Никодима Дизми була аж ніяк не багата. Своїми завбаченнями і планами він не виходив за межі найближчих днів; минулий тиждень Дизма животів, продавши годинник, а наступний теж міг прожити, загнавши фрак і лаковані черевики.
Щоправда, це вбрання дісталося йому ціною багатьох злигоднів, з ним у Никодима були зв’язані надії на легкий хліб ресторанного танцюриста і на докорінне поліпшення свого жалюгідного матеріального становища; але тепер, упевнившись після безліку спроб, що на танцюриста його ніхто не візьме, Дизма поклав розстатися з цим чудовим убранням.
Минала вже шоста година, коли він остаточно взяв собі таку думку і повернув додому.
У квартирі була тільки Манька, квола брюнетка з нервовими рухами. Вона, певно, збиралася йти сьогодні на заробіток, бо сиділа біля вікна і красилася. Вмостилася Манька на Никодимовій валізі. Щоб не перешкоджати їй, Дизма сів собі в кутку й мовчки ждав.
Дівчина обізвалася перша:
— Одверніться, пане Дизмо, я переодягатимусь.
— А я не дивлюсь, — відрік Никодим.
— От і добре, бо від оскоми зуби псуються.
Дизма вилаявся. Дівчина пирснула од сміху і стягнула платтячко. Никодим доправди не звертав на неї уваги, і коли й помічав Маньку, то тільки тому, що вона страшенно дратувала його. З якою втіхою він би затулив рукою цій дівулі рота і вергнув її геть за двері. Манька докучала йому безперервно і завзято, з якоюсь незрозумілою пристрастю. Щоправда, це не ображало чоловічого самолюбства Дизми — його життя складалося так, що те почуття не могло розвинутись. Не принижувало навіть людської гідності Дизми, бо її у нього теж було не дуже багато; в даному разі Никодим не відчував соціальної різниці між собою, безробітним «інтелігентом», і тією дівчиною. Просто йому вже остобісіли безугавні кпини.
Тим часом Манька одягнулася, накинула на плечі хустку і, ставши перед Дизмою, вискалила здорові білі зуби.
— Ну як, гожа дівка?
— Іди к чорту! — люто одгаркнувся Никодим.
Дівчина взяла його двома пальцями за підборіддя, але миттю відсмикнула руку, бо Дизма враз махнув кулаком і луснув її по витягнутій руці.
— У, гадина! — засичала Манька. — Гидомир, нікчема! Він іще тут битиметься?! Гляньте-но на нього, блудяга такий…
Вона стрекотала ще довго, але Дизма не слухав. Заходився відчиняти свою валізку, прикидаючи в думці, що за фрак йому можуть дати злотих п’ятдесят. Сам він заплатив за нього на Керцеляку[2] сімдесят. На лакованих черевиках теж доведеться втратити злотих вісім, а то й десять.
Дитина в колисці почала немилосердно ревіти, і за хвилину від сусідки прибігла Валентова. Тільки тоді Манька закінчила свою тираду і, грюкнувши дверима, вийшла.
Никодим