Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
Син нотаря Віндера, студент із Львова, колись у всьому Лискові викликав захоплення своєю елегантністю, в його кімнаті Никодим не раз зачаровано дивився на шикарні предмети туалету, і тепер, купуючи різну разнощ, аж пнувся, щоб у всьому наслідувати смак молодого нотарчука.
Дизмин гаманець дуже схуд, але Никодим був задоволений.
До шостої години все було готове, поїзд відходив о пів на восьму. Манька спочатку збиралася провести Никодима на вокзал, але тепер, узрівши його спорядження, так сторопіла, що не осмілилась навіть запропонувати своє товариство.
Коли Дизма виходив, вона вискочила тільки на сходи і жагуче поцілувала його. Тоді допомогла знести валізи, а як бігунки рушили, гукнула:
— Ти вернешся?
— Вернусь! — крикнув у відповідь Никодим і помахав капелюхом.
Їхати в вагоні другого класу куди зручніше, ніж у третьому. По-перше, замість твердих лав тут стоять м’які пружинні канапи; по-друге, самі пасажири багато приємніші, і залізнична служба ввічливіша, ніж у третьому класі.
Дизма розкошував: це була його перша мандрівка в таких умовах, наче він — пан на всю губу, і не тільки начальник пошти в Лискові, а навіть обидва Віндери — батько і син — на нього тепер не справили б враження.
Кілька чоловік, що сіли в те саме купе, скоро вийшли, і Дизма лишився сам. Спати йому не хотілося. Треба було як слід усе обмізкувати.
Тепер уже він добре тямив, що несподівана пропозиція Куницького пояснюється тільки помилкою: старий пройда мав його за дуже впливову особу, близьку до міністра Яшунського. Розвіяти цю оману — означає втратити неймовірно великі гроші. Ні, хай Кунинький і далі так думає, треба пустити всю свою спритність, аби тільки якнайдовше одержувати гроші. Харчі і квартира будуть безплатні. А якщо так, то він витрачатиме кілька десятків, ну, хай сто злотих на місяць. А дві тисячі чотириста злотих залишатиметься!
«Ба! Якби ж то хоч три місяці продержатись. А чи півроку?..» Дизма всміхнувся сам до себе. Згодом можна було б позичати гроші на лихву і жити, мов пан, нічого не роблячи.
Тільки треба якнайдовше морочити старому голову і пильнувати, аби не засипатись. Взагалі говорити якнайменше, а про себе — ні слова. Стариган теж не в тім’я битий, ледве щось пронюхає — тоді все пропало.
Вже благословлялося на світ, коли кондуктор увійшов і сказав, що вони під’їжджають до станції Коборів.
Дизма занепокоївся: а чи не забув Куницький, що він має приїхати цим поїздом?
Ні, не забув. Не встиг Никодим стати на перон, як до нього підійшов лакей у лівреї.
— Вельможний пап прибув до пана Куницького?
— Так.
— Автомобіль чекає за станцією, пане управителю, — мовив служник і забрав валізи.
Вмостившись у розкішному авто, Никодим подумав: «Пан головний управитель маєтків Коборова. Треба буде завести собі візитні картки».
Рівна, мов стіл, дорога йшла спочатку вздовж колії, а далі, біля мальовничого напіврозваленого водяного млина вигиналася на довгастому містку і завертала праворуч, минаючи фабричні будівлі, що густо обсіли залізничну вітку.
Звідси вже починалася довга кленова алея, в кінні якої стояв гостроверхий палац, трохи чудернацький, з претензіями в стилі, але в цілому гармонійний. Автомобіль описав півколо обік газону і зупинився біля під’їзду. Відчинилися двері, з будинку вийшла покоївка і разом з лакеєм заходилася витягати валізи.
Тої миті, коли Дизма знімав пальто, до вестибюля вбіг трохи розпатланий Куницький у довгому фуляровому шлафроку, такому яскравому і квітчастому, що Дизма спочатку подумав, що то жінка.
Сяючи від радості, рухливий, мов живчик, він кинувся до приїжджого з обіймами і ну сіяти язиком — дрібненько, ще більш шепеляючи, ніж у Варшаві, але так само монотонно. Перше питання, після якого він зробив паузу, чекаючи відповіді, було: «Чи дорогий пан воліє оселитися тут, у палаці, чи, мо, у флігелі в парку?»
Дорогий гість відказав, що йому байдуже, і тоді господар провів його до двох красиво умебльованих кімнат на першому поверсі. При тім пояснив, що пана Никодима тут ніщо не зв’язуватиме, бо коли він не забажає ходити до вестибюля через інші кімнати, то звідси є двері просто на терасу, а до ванної вхід із коридорчика рядом, можна й зараз викупатися після дороги, ванна приготована для нього, а пізніше, якщо шановний пан не стомився і захоче вийти до їдальні поснідати, то і йому, Куницькому, і дамам буде дуже приємно.
Лишившись, нарешті, сам, Дизма хутенько розпакував валізи, поклав у шафу речі і пішов до ванної. Доти йому ніколи не траплялося митись у ванні. Тож він одразу відзначив, що це куди зручніше, ніж у лазні, де завжди повно людей. А втім, останнім часом у нього не було грошей і на лазню. Про це вимовно свідчила вода у ванні — після його купання вона набрала цілком певного забарвлення. Дизма довго маніпулював, поки знайшов на дні ланцюжок; потягнув за нього, і компромітовна рідина почала витікати. Він сполоснув ванну, зачесався, надів піжаму; а повернувшись у свою кімнату, ошелешено ствердив, що, поки його не було, слуги почистили одяг і черевики.
«Чорт! Тут собі самому і пальцем поворухнути не дадуть», — подумав з подивом.
Ледве встиг пов’язати краватку, як у двері постукали — прийшов Куницький, свіжий і надмірно балакливий.
Кімната, до якої вони зайшли і яку скоріше треба було назвати залою, геть уся викладена якимсь темним деревом, приголомшила Дизму. Уздовж стін стояли розкішні креденці і скляні шафи, в яких блищало повно срібла та кришталю, невеликий білий стіл, накритий для чотирьох осіб,
