Розкажи все - Чак Паланік

Пронизливий крик, гавкання, тихе радісне іржання... Безил Ретбоун.

Лілі кидає заляканого, уявного Гітлера прямо на середину святкового столу, її зуби кусають його, нігті з манікюром намагаються видряпати його нацистські очі. Притиснувши долоні до невидимої горлянки, Ліліан починає стукати головою невидимого Гітлера об скатертину, через що столове срібло та келихи для вина підскакують і деренчать.

Вереск, нявчання, цвірінькання... Волліс Сімпсон.

Виття, ослячий рев, писк... Дайана Вріленд.

За секунду до вбивства Гітлера Джордж К’юкор підіймає погляд; з кінчиків його пальців у чашечку для полоскання рук усе ще капає холодна вода; цей запах свіжонарізаного лимона, і Джордж каже:

— Будь ласка, Ліліан, — каже бідолашний Джордж. — Не могла б ти заткнутися?

Якийсь молодий чоловік, котрого посадили значно нижче сільнички, нижче різноманітних професійних дармоїдів, крокуючих наркоторговців, гіпнотизерів, засланих росіян-білогвардійців та бідолашного Лоренца Гарта, на самісінькому горизонті сьогоднішнього святкового столу, обертається. Його посадили біля найдальшого кордону розміщення. Його очі такі ж яскраво-карі, як сонячне світло 4 липня, що проходить крізь великий кухоль кореневого пива. Такий собі американський взірець. Класичне обличчя із симетричними пропорціями; саме той збалансований тип обличчя, на який так хочеться дивитися згори, — усміхнене, нетерпляче, затиснуте між твоїми стегнами.

І все ж таки, саме в цьому полягає проблема одного погляду на будь-яку зірку на горизонті. Як казала Ельза Максвелл: «Ніколи не можна сказати напевно, чи цей сліпучий, блискучий об’єкт устає чи сідає».

Ліліан вдихає мовчанку через запалену сигарету. Струшує сірий попіл на тарілку для хліба. Видихаючи хмару диму, каже:

— Чули? — каже вона. — Це факт, але ж Елеонора Рузвельт вилизала мою пілотку до блиску!

Незважаючи на все це — сигаретний дим, і брехню, і Другу світову війну, — яскраво-карі очі взірця, вони дивляться просто на інший кінець столу, на верхній щабель соціальної драбини, дивляться, глибоко заглядають у славетні фіалкові, такі тремтливі очі мого боса.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена друга

Якщо дозволите мені зламати четверту стіну[5], мене звуть Гейзі Куґан.

Моя професія не має нічого спільного із службою ескорту, і я зовсім не економка за фахом. Моя роль полягає в тому, що я, старенька жінка, ретельно мию ті самі каструлі й сковорідки, які я мила, коли була молодою, — і я змирилася з цим фактом, — і хоча вона їх жодного разу за все своє життя не торкалася, ці каструлі й сковорідки завжди належали величній, славетній кіноактрисі міс Кетрін Кентон.

Саме я кожного дня варю їй некруте яйце. Я натираю воском лінолеум на підлозі в її кухні. Нескінченне витирання та полірування зовсім не маленької кількості дрібничок, у тому числі із накладного золота, якими була нагороджена міс Кеті, — це теж моя робота. Але чи можна мене назвати служницею міс Кетрін Кентон? Не більше, ніж назвати м’ясника служником тендітного ягняти.

Моя мета — довести до ладу весь хаос, який створює міс Кеті... поступово довести до дисциплінованості її легендарні артистичні примхи. Я та сама особа, яку Лоллі Парсонз[6] колись називала «Сурогатним Хребтом».

І хоча я й справді прибираю пил із килимів у домі міс Кеті і роблю замовлення торговцю бакалією, моя справжня робота називається не «управитель дому», а, скоріше, «таємний лідер». Комусь може здатися, що міс Кеті — мій бос, у тому сенсі, що вона начебто дає мені гроші в обмін на мій час та працю і що вона відпочиває і квітне, поки я працюю без перепочинку; але, якщо вжити ту ж саму логіку, можна стверджувати, що фермер працює на курчат чи брукву.

Елегантну Кетрін Кентон можна вважати моєю хазяйкою не більше, ніж рояль — хазяїном Іґнаци Яна Падеревського[7]... якщо переповісти Джозефа Л. Манкевича[8], котрий переповів мене, котра першою сказала і зробила більшість вражаючих розумних речей, які, пізніше, допомогли іншим стати знаменитими. У цьому сенсі ви вже мене знаєте. Якщо ви бачили Лінду Дарнелл[9] у ролі офіціантки на стоянці для вантажівок, у фільмі «Грішний ангел», де вона ходить із олівцем за вухом, то ви бачили мене. Дарнелл украла цю деталь у мене. Так само як і Барбара Лоуренс[10], коли сміється сміхом, схожим на крик віслюка, в «Оклахомі». Так багато великих актрис поцупили мої найбільш вражаючі риси, а також мою бездоганну вимову, що ви бачили якісь частинки мене у виставах Еліс Фей, і Марґарет Дюмон, і Різ Стівенс[11]. Ви б могли впізнати уривки мене — піднята брова, рука, яка нервово крутить шнур телефонної трубки, — у численних старих кінофільмах.

Не можу не помітити іронії в тому, що поки Елеанор Пауелл заявляє про права на мою стильну звичку носити численні банти, я можу похвалитися тільки червоними колінами прибиральниці та опухлими руками посудниці. Навіть такий славетний жартівник, як Дерріл Занук, одного разу сказав, що я схожа на Кліфтона Вебба[12], одягненого в шотландську клітчасту спідницю. Мервін Лерой[13] розпустив плітку, нібито я — таємне дитя кохання Воллі Бірі[14] та його звичайної партнерки у фільмах, Мері Дресслер[15].

Станом на сьогодні, звичайні обов’язки моєї посади включають розморожування електричного льодовика міс Кеті й прасування її постільної білизни; утім, це не означає, що я обіймаю посаду пралі. І робота моя — не робота кухарки. Хатня робітниця — теж зовсім не підходить. Міс Кетрін Кентон значно менше керує моїм життям, ніж я керую її. Повсякденні вимоги й потреби міс Кеті, може, і визначають мої дії, але лише тією мірою, якою обмеження для гоночного автомобіля керують діями водія.

Я не просто жінка, яка працює на фабриці, де виготовляється вічно-чарівна Кетрін Кентон. Я і є ця фабрика. І коли я пишу ці рядки, я не просто кінооператор чи кінематографіст, я сама камера — яка підлещується, підкреслює, спотворює і фіксує те, як саме світ буде пригадувати мою кокетливу міс Кеті.

Утім, я не просто чаклунка. Я — чаклунство.

Міс Кеті докладає дуже мало зусиль для того, щоб бути собою. Основна частина цієї ручної роботи лежить на мені, а ще на фаланзі торговців перуками, пластичних хірургів та дієтологів. З перших днів її кінокар’єри, згідно з контрактом, я заробляла на життя тим, що розчісувала й чепурила її часто світле, іноді чорне, час від часу руде волосся. Я навчаю її голос набувати ніжних тонів так, щоб кожна фраза нагадувала рядок із діалогу,