Покарання - Роман Квант

Власне, мене звати Остап Дорошенко. За освітою я фінансист, а за покликанням душі — письменник. Прозаїк та поет. Причому, доволі успішний та популярний, якщо вірити газетним виданням, авторитетним митцям, критикам і враженням деяких найзавзятіших бібліофілів. Вже у двадцять три роки я опублікував три романи, які стали бестселерами в Україні та за її межами. Звичайно, гонорари були не такі високі, як я малював собі в заповітних мріях, але суми, що поступали від продажу накладу книг в нас та перекладів за кордоном, були достатніми для нормального людського життя із середнім та навіть трохи вищим достатком.

Власне, саме переклади книжок та можлива майбутня екранізація мого першого роману (про це ще рано думати, але мріяти можна) посприяли значному поліпшенню фінансового становища для молодого легеня, яким я був на той момент. Тому, окрім літератури я жодним іншим чином грошей не заробляв. Працювати на чужого дядечку, батрачити від дзвінка до дзвінка, зранку до вечора мене аж ніяк не надихало. Мені страшенно повезло, що я заробляв на життя тим, що мені дуже подобається.

Перебуваючи на вільних хлібах митця, і, звикши вести маргінальний, інтровертний спосіб життя богеми, останній рік я переїхав від батьків жити в окрему двох кімнатну квартиру, яку знімав у одній літній жінки. Там і відбувався процес написання творів, дуже часто в атмосфері тютюнового диму цигарок чи сигар та алкогольного/наркотичного сп’яніння. Не скажу, що це особливо стимулювало написання книжок (як приклад, перший свій роман «Артефакт» я написав з ясним розумом і майже цілковитою тверезістю), але це змінювало звичайний стан свідомості на інший утопічний і екзистенціальний, коли усе несвідоме єство людини виходить з глибин особистості на поверхню, в епіцентр реального світу.

Це мене до біса лякало, але і водночас інтригувало. Захоплювало. Відкривало попереду широчезні горизонти майбутнього.

Як не дивно, усі погані звички в мене з’явилися не в школі, як у більшості моїх однолітків, а на початку навчання в університеті. Хоча, тут і немає чим пишатися чи хвастатися, але я спробую принаймні передати цю розповідь в такому настрої, який в мене був тоді, коли це, власне, почалося.

Отримавши свободу та насолоду від безтурботного, гламурного, студентського життя, я прагнув досягти якомога більше вражень, відчуттів та переживань, що існували зі мною в одній площині. Тому, не помітно для всіх і в першу чергу для себе, я почав пити спиртні напої (звісно, все почалося з пива), а трохи згодом додалася звичка палити цигарки. Мені просто хотілося бути в дусі часу, модним, крутим з понтами, впевненим у собі мачо. Крім того, моє екзальтаційне, графоманське захоплення літературою штовхало на дослідження границь власних можливостей, відкриття усіх потаємних закуточків підсвідомості.

Після отримання диплому і перед початком нової сторінки в своєму житті, я надудлився під зав’язку, додавши до алкоголю, ще гашиш, що повністю мене вирубало на деякий час. Так не повинно було продовжуватися далі, але після переїзду в окрему квартиру, я почав безконтрольно спиватися і курити коноплю.

Це остаточно підштовхнуло мене у прірву. Я опинився дуже близько від смерті і лише тоді усвідомив, що весь процес руху може припинитися в одну-єдину мить від затуманеної психотропними речовинами свідомості. Лише якесь внутрішнє, перманентне «Я» допомогло мені триматися на плаву далі, незважаючи на сильний шторм.

Часом буває так, що мені становиться прикро за самого себе. Я проклинаю свої вчинки, дії, що призводять до неприємностей і це дає можливість поглянути на своє життя зовсім під іншим кутом зору. Чомусь я пригадую клуб «Аномалія», ще не розуміючи, що з цього все і почалося. Хоча, ні — все почалося з мого вибору.

Кілька місяців тому, я вступив до клубу «Аномалія», прихильники, дослідники (а правильніше буде сказати, шизофреники, параноїки, що схилені на паранормальних явищах та відокремлені від реального світу) якого, вивчали усі феноменальні речі та події, які відбувалися навколо нас та у нас самих всередині. Цей крок і призвів мене з часом до тієї страшної, незрозумілої ситуації, з якою мені довелося зіткнутися дуже скоро. Про це я буду вести мову трохи далі.

Після таких спогадів мені захотілося курити. Я вже збирався це зробити, коли раптом задзвонив телефон. Від несподіванки я аж здригнувся, наче побачив привила з іншого виміру. Але буденні, монотонні гудки цього пристрою мене заспокоїли та запевнили у абсолютній та цілковитій раціональності всього існуючого. З таким флегматичним станом і сконцентрованою увагою я підійшов до телефону і зняв обережно пластмасову зеленого кольору слухавку, відчуваючи кін естетичний контакт з цим предметом.

— Я слухаю.

Спочатку була тиша і я подумав, що абонент помилився номером та розгубився. Проте, в наступну мить до мого вуха долетів набір звуків, себто звичайних людських слів з вуст дуже знайомої людини.

— Куди це ти пропав, Остапе? Не дзвониш, вимкнув побілку…

— Хто це? — здивувався я і почухав потилицю, бо не в змозі був пізнати голос абонента.

Нарешті до мене дійшло.

— А-а… то це ти, Юрко! Вибач, друже, я тебе відразу не впізнав. Багатим будеш.

— Не в нашій державі, — лаконічно зауважив він. — А ти чим зараз займаєшся?

— Е-е… та, власне, нічим…

— А чого так? Ти ж повинен писати свій новий шедевр, га?

— Мій шедевр зараз у відпустці.

— Чого так? До речі, давай зустрінемося. Вип’ємо пивка, поговоримо?

Непогана пропозиція. Треба нею неодмінно скористатися.

— Гаразд. Давай через годину в пабі «Таверна».

— Домовилися.

З пафосним відчуттям я поклав слухавку і пішов на балкон курити.

З Юрком ми вчилися в одному класі до випуску, а потім наші дороги розійшлися. Він поступив на екологічний, а я на фінансовий факультет. Але час від часу, ми підтримували зв'язок, щоб випити пива та потеревенити язиками про