Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

— Міс Трелоні, сер, звеліла запрягти карету, і коли ми вже були готові, дала мені листа і сказала Моргану — кучеру, сер, — летіти. Вона сказала, щоб я не гаяв ні секунди і стукав, аж поки хтось вийде.

— Та знаю, знаю… ви мені казали! Але я хочу знати, чому вона послала по мене. Що сталося в домі?

— Та я й сам точно не знаю, сер, здається, господаря знайшли непритомним у його кімнаті, серед закривавлених простирадл і з раною в голові. Його неможливо було розбудити. Знайшла його міс Трелоні.

— Як вийшло, що вона побачила його о такій порі? Адже це сталося пізно вночі?

— Я не знаю, сер, я нічогісінько не знаю про деталі.

Побачивши, що він більше нічого не може розказати, я зупинив карету і випустив його, а потім знову все обдумав наодинці. Можна було ще багато про що розпитати його, та я відчував, що краще дізнатися про все від міс Трелоні, а не від її слуг.

Ми промчали мостом Лицарів, звернули на Кенсингтон-Пеліс-роуд і незабаром зупинились навпроти великого будинку, розташованого ближче до Ноттинг-Холу, ніж до Кенсингтонського кінця проспекту. Це був гарний дім, причому не лише завдяки його розмірам, а й архітектурі. Навіть у тьмяному ранковому світлі, яке начебто применшує речі, він здавався великим.

Міс Трелоні зустріла мене в холі. В її поведінці не відчувалося й тіні несміливості чи сорому — вона поводилася шляхетно й упевнено, що було ще більш незвичним, зважаючи на її схвильованість і надзвичайну блідість. У великій залі було кілька слуг, чоловіки зібрались біля вхідних дверей, а жінки тулилися по віддалених кутках і проходах. Із міс Трелоні розмовляв старший офіцер поліції, двоє чоловіків ув одностроях і один у цивільному стояли поруч. Вона імпульсивно схопила мою руку, в її очах засвітилось полегшення. Її привітання було простим:

— Я знала, що ви прийдете!

Потиск руки може сказати багато, навіть якщо в нього не вклали особливого значення. Якось воно так вийшло, що рука міс Трелоні розчинилась у моїй. І навіть не тому, що рука була маленькою — вона була зграбною і гнучкою, з довгими ніжними пальцями, незвичайна і прекрасна рука, — то було підсвідоме підкорення. Проте тієї миті я не міг збагнути причини трепету, який охопив мене, відповідь прийшла пізніше.

Вона обернулася.

— Це містер Малкольм Росс, — мовила вона до старшого офіцера.

Офіцер віддав честь і відповів:

— Я знаю містера Малкольма Росса, міс. Можливо, він пригадає, я мав честь працювати з ним над справою фальшивомонетників у Брикстоні.

Спершу я не впізнав його — міс Трелоні поглинула всю мою увагу.

— Звичайно, старший офіцере Долан, я добре все пам’ятаю! — промовив я, потискаючи йому руку.

Я не міг не помітити, що наше знайомство, здається, заспокоїло міс Трелоні. Мою увагу привернула якась тривожність у її поведінці, я відчув, що їй хочеться поговорити зі мною без свідків. Тому я сказав офіцеру:

— Мабуть, буде краще, якщо ми з міс Трелоні побудемо якийсь час наодинці. Ви, певно ж, уже почули все, що вона знає, а я краще зрозумію ситуацію, якщо зможу поставити кілька запитань. І якщо не заперечуєте, потім ми обговоримо з вами цю справу.

— Я радо усіма силами допоможу вам, сер, — відповів він щиро.

Ми увійшли до гарно вмебльованої кімнати з краєвидом на сад, що ріс за домом. Я зачинив двері, й вона сказала:

— Я пізніше подякую вам за доброту і підтримку в біді. Але зараз ви зможете допомогти мені лише тоді, коли ознайомитеся з фактами.

— Продовжуйте, — мовив я. — Розкажіть усе, що знаєте, не оминаючи жодної деталі, якою б дрібною вона вам зараз не здавалась.

— Мене розбудив якийсь звук, не знаю, що це було, — почала вона. — Знаю лише, що він проник у мій сон, бо я одразу ж прокинулася, тривожно прислухаючись до звуків у батьковій кімнаті. Наші спальні розташовані поруч, і перш ніж заснути, я часто чую, як він ходить. Він працює до пізньої ночі, тож прокидаючись уночі або і вдосвіта, я чую, що він не спить. Якось я спробувала переконати його не засиджуватися допізна — це не на користь його здоров’ю, — проте більше ніколи не ризикнула по-вторити це. Ви ж знаєте, яким суворим і холодним він може бути, — принаймні пам’ятаєте, що я про нього розповідала. Мені значно легше з ним, коли він розлючений, та коли зовні він спокійний, а насправді вишкіряється і видно його зуби, то я почуваюся… ну, я й сама не знаю як! Минулої ночі я тихенько встала і прокралася до дверей, бо й справді боялася його потурбувати. Не було чутно жодних рухів чи криків, тільки якесь дивне човгання і повільне тяжке дихання. Ох! Це було жахливо, чекати в темряві й тиші, боятися — боятися невідомо чого!

Врешті я зібрала свою сміливість, тихесенько обернула клямку і прочинила двері. Всередині було темно: я бачила лише контури вікон. Але в пітьмі звук дихання ставав іще чіткішим і страшнішим. Я прислухалася, а воно тривало, проте не було чутно інших звуків. Я різко відчинила двері: мені було страшно відхиляти їх повільно, ніби я відчувала, що за ними могло зачаїтися щось жахливе, готове ви-скочити і кинутися на мене! Тоді я ввімкнула світло й увійшла до кімнати. Спершу я подивилась на ліжко. Простирадла були зім’яті, посеред ліжка була величезна червона пляма, яка розповзлась аж до країв, — від цього моє серце завмерло. З іншого кін-ця кімнати долинуло харчання, і мої очі звернулись туди. Там на правому боці, підігнувши руку під себе, лежав непритомний батько. Кривавий слід