Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

Я отямився і рвучко випростався у кріслі. Думки поглинули мене, і я згубився в них. Здається, Єгипетський запах подіяв на мої нерви, мою пам’ять і навіть на саму волю. У цей момент до мене прийшла думка, яка була немов просвітлення. Якщо цей запах так уплинув на мене, то хіба не могло бути, що хворий, який півжиття чи навіть більше прожив у цій атмосфері, поступово, повільно, але певно вбирав його у себе, аж врешті…

Я знову поринув у роздуми. Так не годиться. Треба вжити заходів, щоб не заснути, або звільнитися від цієї думки, яка занурює мене в транс. Я проспав половину минулої ночі, а тепер не маю права заснути. Не сказавши й слова міс Трелоні, я спустився вниз і вийшов з будинку.

Незабаром я знайшов аптеку і повернувся з респіратором. Коли я дістався назад, вже була десята година. Міс Трелоні сиділа непорушно поруч із ліжком, неподалік був сержант Доу. Коли сиділка Кеннеді приєдналася до нас, ми вирішили, що вона повинна залишатися до другої години, потім її змінить міс Трелоні. Таким чином, згідно з інструкціями містера Трелоні, в кімнаті завжди будуть чоловік і жінка, а кожен із нас трохи затримуватиметься, щоб нова зміна спостерігачів не розпочинала нагляд, не дізнавшись від когось про те, що сталося під час попередньої зміни.

Я ліг на дивані в своїй кімнаті, попередньо домовившись з одним зі слуг, щоб він розбудив мене перед дванадцятою. За якийсь час я заснув.

Коли я прокинувся, мені було потрібно кілька секунд, щоб отямитися і згадати, де я перебуваю. Проте короткий сон пішов мені на користь, і я вже міг дивитись на речі тверезіше. Вмившись, я пішов у кімнату хворого. Медсестра сиділа поруч із ліжком, спокійна й уважна, а детектив розмістився у м’якому кріслі на другому кінці кімнати. Він не поворухнувся, поки я до нього не наблизився, а потім прошепотів:

— Усе гаразд, я не заснув!

«Таке кажуть лише тоді, коли заснули», — подумав я.

Коли я сказав, що його чергування скінчилося і він може спати, поки я не розбуджу його о шостій, йому, здається, стало легше. Біля дверей він обернувся і, підійшовши до мене, прошепотів:

— В мене чутливий сон, і мої пістолети будуть біля мене. Я вже не відчуватиму такої тяжкості у голові, коли вийду з цієї кімнати.

Значить, він відчув таку ж сонливість, як і я! Я запитав сиділку Кеннеді, чи їй щось потрібно, і помітив флакон із нюхальною сіллю в неї на колінах. Певне, й вона відчувала те, що я. Вона відповіла, що має все необхідне, а якщо їй буде щось потрібне, то вона мене одразу повідомить. Я не хотів, щоб вона помітила мій респіратор, тож пішов до крісла, яке стояло в тіні за її спиною. Тут я спокійно одягнув маску і зручно вмостився у кріслі. Мені здалося, що потому я довго сидів і думав. Думки роїлися в мене в голові, чого і слід було очікувати після подій минулого дня і ночі. Я знову міркував про запах мумії й, пам’ятаю, тішився тим, що більше його не відчуваю. Респіратор робив свою справу. Напевне, відсутність тих тривожних думок заспокоїла мій розум, і в якомусь напівсні чи маренні я побачив дивне видіння.

Я сидів у кріслі. На мені був респіратор. Доглядачка сиділа спиною до мене. Хворий лежав нерухомо, наче мертвий. Це було більше схоже на якусь виставу, ніж на реальність: усі були нерухомі й мовчазні, а тиша і спокій здавалися нескінченними. Знадвору я чув далекі звуки міста: стукіт коліс, галас якогось гультяя, гуркіт поїздів. Світло було дуже тьмяне, лампа під зеленим абажуром насилу жевріла, кімната була наповнена тінями. У вирі моїх думок мені здавалось, що всі реальні речі перетворились на тіні, які рухалися, з’являючись на тьмяних обрисах високих вікон. Тіні були здатні відчувати. Мені навіть здалося, що почувся звук — тихе котяче нявчання, шурхіт штор і якесь металічне цокання. Я був наче зачарований, аж відчув, що це сон і що я втратив усю свою волю.

Аж раптом відчуття мої прокинулися. Зойк задзвенів у моїх вухах. Поруч сяйнув спалах. Ударили постріли — один, другий… і в кімнаті повис білий серпанок диму. Коли мої очі розплющилися, я мало не заволав од жаху, побачивши, що було переді мною.

Розділ IV

Друга спроба

Видовище, яке постало перед моїми очима, було сном, що втілився у дійсність. Кімната була такою, якою я бачив її востаннє, лише тіні зникли від яскравого світла, і кожна річ була цілковито реальною.

Біля порожнього ліжка сиділа медсестра Кеннеді. Щоб хребет був прямим, вона підставила собі подушку, але її шия була зовсім нерухома, як у людини в каталептичному трансі. Вона взагалі ніби перетворилася на камінь. На її обличчі не було жодного особливого виразу — ні страху, ні переляку — нічого, що можна чекати від людини в такому стані. Її розплющені очі не виказували ні подиву, ні цікавості. Вона просто не існувала — була жива, та геть нічого не тямила.

Постіль була розкидана так, ніби пацієнта витягнули з неї. Верхній край простирадла звисав аж до підлоги, поблизу лежав один із бинтів, якими лікар перев’язав поранене зап’ястя. Інші бинти були розкидані по підлозі, ніби вказуючи, де зараз лежить хворий. Це було майже те саме місце, де його знайшли минулої ночі,— під великим сейфом. І знову ліва рука була витягнута до сейфа. Але цього разу зловмисник учинив по-іншому: він спробував одрубати руку і зняти браслет. Зі стіни зняли тяжкий ніж «кукрі» — один з тих, які мають форму вигнутого листка, ними користуються гурки в Індії,— ним і була вчинена спроба. Та ножа щось затримало, бо в руку поцілило тільки вістря: зовнішній бік