Книги Якова - Ольга Токарчук
Лише Богові відомо, які то були лихі дні. Восени 1769 року конфедерати Пуласького влаштували полювання на Авачу. Як зізнавався сам комендант, марно було переконувати їх, що Авача — то донька єврейського мага і краще дати їй спокій. Її врода викликала повсюдний інтерес. Одного разу її побачили якісь офіцери високого рангу і попросили Якова дозволу зустрітися з нею. Згодом один з них сказав: мовляв, Авача така красива, що сама могла б бути Матір’ю Божою. Якову це вельми сподобалося. Але зазвичай він тримав її під замком у вежі і, поки солдати пиячили, забороняв їй виходити, навіть щоб справити нужду. А проте якийсь лихий дух вселився в тих конфедератів — всілякий набрід з усіх усюд, що нудьгував у фортеці й лише затуманював собі голову оковитою, яку потай приносили з містечка. Досить було Авачі лише вийти, як їй тут-таки перегороджували дорогу, докучали балачками. Не надто приємно, коли стільки чоловіків напосідають на жінку, до того ж молоду та красиву. Сама Авача була здивована таким інтересом — тією сумішшю захоплення і хижого пожадання. Не завжди все обмежувалося свистами й погукуваннями. Здавалося, цілий гарнізон займається лише одним — полюванням на Авачу. Не допомагало й втручання самого пана Пуласького, який категорично заборонив переслідувати Еву Франк. Якщо солдатів позбавити їхніх звичних обов’язків, тримати в ситуації непевності й очікування, вони перетворюються на дурну некеровану юрбу. Мені не надто хочеться про це писати, але в ім’я правди лише згадаю, що після того, як це сталося, Яків урешті-решт таки відіслав Авачу зі мною й Воловським до Варшави, звідки вона повернулася лише після смерті матері, аби до кінця залишатися з батьком. А тієї ночі, коли над нею поглумилися, їй наснився сон, у якому з вежі її визволив якийсь німець, одягнений у біле. У тому сні їй сказали, що то імператор.
Ті роки облоги і для мене, і для нас усіх виявилися важкими. Я був удячний долі, що в ролі посланця мандрував часто до столиці й назад — це мене трохи розважало. А от Якову після років умовної свободи в монастирі те справжнє ув’язнення дуже допікало. Майже всі наші, знаючи, що буде облога, поспіхом кидали свої тимчасові помешкання й поверталися до Варшави. Вєлюнське передмістя спорожніло. Поруч із Володарем залишилися тільки Ян Воловський та Матеуш Матушевський.
Яків після смерті Хани занедужав, і я, зізнаюся, гадав, що то вже кінець. Не раз я думав тоді, чому Йов сказав: «З тіла свойого я Бога побачу». Цей рядок з Ісаї ніколи не давав мені спокою. Бо якщо тіло людське не є ані тривким, ані досконалим, то й творець його мусить бути слабосилий. Це й мав на увазі Йов. Так я міркував, і те, що сталося згодом, підтвердило: я не помилявся.
Отож ми з Воловським та Матушевським послали до Варшави посланця по Маріанну, а потім — по Іґнацову, щоб міг Яків ссати їхні груди. Йому завжди це допомагало. Досі перед моїми очима стоїть ця картина: гримлять гармати, тріщать мури фортеці, трясеться земля від вибухів, люди падають, наче мухи, а Володар в офіцерській кімнаті смокче жіночі груди і таким чином латає дірявий, понівечений світ.
Улітку 1772 року вже не було чого боронити. Ченстохова була розграбована, люди — вимучені й голодні, монастир ледве дихав, бракувало води та їжі. Нашого коменданта Пуласького звинуватили у змові проти короля, і він мусив здати фортецю російським підрозділам. Не допомогли молитви п’ятнадцятого серпня — у день Матері Божої Королеви Польщі. Монахи лежали хрестом на брудній підлозі й чекали дива. Ввечері після меси на мурах вивісили білі прапори. Ми допомагали братам ховати цінні ікони й реліквії, замість найсвятішого образу повісили копію. Росіяни ввійшли через кілька днів і наказали зачинити монахів у трапезній, кілька днів звідти долинали їхні співи та молитви. Настоятель лементував, що вперше в історії монастир потрапив у чужі руки і це, певно, вже кінець світу.
Росіяни розкладали у подвір’ї монастиря великі багаття й пили вино для причастя, а те, чого не випили, виливали на каміння, що стало аж червоне, наче криваве. Сплюндрували бібліотеку й скарбницю, пограбували склади пороху й зброї. Підірвали браму. З мурів монастиря було видно, як димлять підпалені довколишні села.
Але, на мій подив, Яків тим усім зовсім не журився. Навпаки: хаос додавав йому сил. Воєнний розгардіяш його наче збуджував. Він виходив до росіян і розмовляв з ними, а ті його боялися: Яків, відколи померла Хана, дуже змінився. Худий, з колами під очима, гострими рисами обличчя; посивів. Той, хто давно його не бачив, не впізнав би його. Хто він — якийсь божевільний? Юродивий? Треба сказати, що не хто інший, як Яків, заступився за паулінів, і їх випустили з трапезної.
Через кілька днів у монастирі з’явився генерал Бібіков. Під’їхав на коні під самі двері каплиці й, не сходячи з коня, запевнив настоятеля, що нічого поганого російська влада їм не заподіє. Ще того самого вечора ми пішли просити генерала звільнити Якова з в’язниці. Я гадав, що знадобиться мій переклад на російську, але ті володіли німецькою. Бібіков поводився вельми чемно, і вже через кілька днів Яків отримав офіційний дозвіл залишити монастир.
Яків, Володар наш, каже:
«Кожен, хто шукає спасіння, мусить зробити три речі: переселитися в інше місце, змінити ім’я та змінити свої вчинки».
Так учинили й ми. Ми стали іншими людьми й покинули Ченстохову — місце найсвітліше і найтемніше водночас.
VI
