Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

тремчу. Я не міг навіть кроку ступити. Батько вийшов на балкон і, побачивши в мене в руках пляшку, кивнув, щоб я увійшов у дім. Доки я піднімався сходами, серце гупало у мене в грудях, як молот; нарешті я відчинив двері й опинився перед батьком. У першу мить я хотів кинутись йому до ніг; поза сумнівом, мені не дозволив цього зробити мій ангел-охоронець, бо й так хвилювання, яке малювалося у мене на обличчі, збудило у батька підозру, оскільки загрожувало, схоже, порушити його спокій. Він узяв у мене пляшку, наповнив її чорнилом, навіть не запитавши, для кого це, й відчинив двері, немовби підказуючи мені, що я не повинен більше затримуватись. Я ще кинув погляд на шафу, з якої впав колись у чорнило, і на весло, яким моя тітка розбила котел, рятуючи мені життя. Моя схвильованість сягнула крайніх меж; я схопив батькову руку й палко її поцілував. Батько страшенно перелякався, випхав мене за двері й замкнув їх за мною.

Бускерос наказав мені занести пляшку до Аґудеса, а потім знову повернутися на вулицю Толедо й роздивитися, чим займаються сусіди мого батька. Я вирішив, що можу поміняти черговість цих доручень. Пройшов трохи далі до дому напроти. Побачив, що сусіди якраз виїжджають, і вирішив уважно простежити за поведінкою майбутніх мешканців.

Потім я вирушив на площу Севада, де швиденько знайшов дім бакалійника, зате значно важче було дістатися до самого поета. Я заблудився серед зламів даху, гребенів і коминів. Врешті-решт, зупинившись напроти якогось віконечка, я побачив постать значно дивовижнішу, ніж описав мені Бускерос. Аґудес здавався переповненим божественним натхненням і, побачивши мене, звернувся до мене з такими словами:

О смертний, чию чарівну колісницю несуть крилатії коні,

Що топчуть лазурний шифер і черепички червоні,

Гребенів гострі вершини у небі барви сапфіру,

А може, приніс тебе сюди могутній подмух Зефіру?

Що тебе привело до мене?

А я йому відповів:

Я всього лиш неотесаний мурмило,

Приніс Аґудесу в пляшці чорнило.

А на це поет:

О мікстуро чарівна!

Сталевим кольором блиснеш, з пера спливаючи рівно,

І чорнильний горішок, розпущений в золотій Іпокрені,

Перетворить у чорні струмені всілякі думки натхненні.

— Сеньйоре Аґудесе, — сказав я, — ця похвала чорнилу, безсумнівно, справила б задоволення, сеньйору Тінтеро, який його виробляє. Але скажи мені, сеньйоре, чи не міг би ти говорити прозою, котра є саме тим способом вираження, до якого я звик.

— А я, мій друже, — сказав поет, — ніколи до неї не зумію звикнути. Що більше, я взагалі уникаю розмов з людьми — і саме по причині їх простацького й плаского способу вираження. Завжди, перш ніж почати складати вірші, я повинен довший час живити розум виключно поетичними думками й звертатися до самого себе лункими й повними гармонії словами. Якщо думки й слова не є такими самі собою, то вони стають поетичними завдяки способу, який їх одні з одними пов’язує і немовби перетворює в музику душі. Користуючись цим умінням, я створив зовсім новий вид поезії. Аж до цього часу мова поезії обмежувалась невеликою кількістю виразів, які вважалися поетичними. Я ввів у поезію всі слова нашої мови. У віршах, які ти щойно почув, я вжив черепиці, шифер і чорнильний горішок.

— Ти кажеш, що можеш помістити у вірші будь-яке довільне слово; щоправда, ніхто тобі цього не забороняє, але я хотів би знати, чи стають твої вірші завдяки цьому кращими.

— Немає віршів кращих за мої. Мої вірші мають величезну популярність. Я перетворив поезію на універсальний інструмент, особливо поезію описову, яку, так би мовити, я сам же й створив. Вона служить для описування речей, які, власне кажучи, не заслуговують, щоб на них звертати увагу.

— Описуй, сеньйоре Аґудес, описуй на здоров’я; але тим часом скажи, чи написав ти вже сатиру для дона Бускероса?

— Я не пишу сатири під час гарної погоди. Коли настануть грозові дні, коли йтиме дощ, а темні хмари закриють небо, лише тоді прийде час на сатиру.

Коли туга природи, що пригнічує серце,