Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я не можу цього передбачити, Генрі. Якщо вони справді в розпачі, то, може, й спробують захопити наш катер. Якщо в них залишився радист, він міг би полагодити нашу рацію, і тоді б вони гайнули на Ангілас, а там уже просто викликали б таксі й чекали, доки їх одвезуть додому. Вони мають усі підстави зазіхати на наш катер. А може, вони й знають, хто ми такі, якщо хтось із нас забагато базікав у Гавані.

— Хто ж міг базікати?

— Про мертвих погано не говорять, — мовив Томас Хадсон. — Але боюся, що якраз він і міг під чаркою.

— Віллі певен, що він базікав.

— Він щось знає?

— Ні. Але от певен, і край.

— Така можливість не виключена. А ще вони можуть спробувати висадитись на берег і суходолом пробиратися до Гавани, щоб там сісти на якесь іспанське судно. Чи на аргентінське. Але вони дуже бояться, щоб їх не зловили, і все через оту бійню на острові. Тому я думаю, що вони можуть зважитись на якийсь відчайдушний крок.

— Ото добре було б.

— Якщо ми зможемо взяти гору, — сказав Томас Хадсон.

Але до самого ранку так нічого й не сталося. Тільки мерехтіли на небі зорі, і не вщухаючи віяв східний вітер, і дзюркотіла попід бортами катера припливна течія. Вода у протоці фосфорично світилася від водоростей, що їх зірвали з морського дна приплив та розбурхані вітром хвилі, і вони метлялися, обтікаючи катер, наче язики блідого, холодного полум'я.

Перед світанком вітер трохи вщух, і, коли розвидніло, Томас Хадсон ліг долілиць просто на дошки містка та так і заснув, уткнувшись обличчям у куток брезентової запони. Навіть не почув, коли Антоніо накрив його, разом із зброєю, клаптем брезенту.

Антоніо сам став на вахту, а коли приплив сягнув так високо, що катер загойдався на воді, він збудив Томаса Хадсона. Вони знялися з якоря й рушили далі протокою, пустивши попереду шлюпку вимірювати глибину й позначати тичками непевні місця. Припливна течія ішла тепер чиста й прозора, і вести катер було хоча й нелегко, проте не так важко, як напередодні. На тому місці, де катер сів на мілину, встромили велику гілляку, і Томас Хадсон, озираючись назад, бачив, як колихається на воді її зелене листя.

Пильно дивлячись на воду попереду, він вів катер слідом за шлюпкою, що поволі посувалася до виходу з протоки. Вони поминули довгий зелений острів, що спереду видавався круглим і зовсім маленьким. А коли оддалік з'явилася начебто суцільна, хоча й нерівна смуга мангрових заростів, Хіль, що дивився у бінокль, сказав:

— Бачу тичку, Томе. Прямо перед шлюпкою, проти мангрової хащі.

— Пильнуй, — мовив Томас Хадсон. — То вже прохід?

— Схоже на те, але я не бачу, де він починається.

— На карті вхід дуже вузький. Доведеться йти, з обох боків чіпляючись за гілля.

Раптом він про щось згадав. Як же я міг так по-дурному забути? — подумав він. Але тепер уже хоч-не-хоч треба йти вперед, аж поки виберемося з протоки. А тоді пошлю їх назад. Він забув сказати Віллі й Арі, щоб вони розмінували потоплену шхуну. Хіба ж можна залишити отак ту бісову пастку: а що, коли якийсь бідолашний рибалка поткнеться туди? Ну гаразд, потім повернуться й розмінують.

Тим часом йому із шлюпки щораз подавали сигнали триматися якнайдалі праворуч від трьох крихітних острівців і йти майже впритул до мангрових заростів. Потім, наче не певні, чи він зрозумів, повернули назад і підійшли до катера.

— Прохід праворуч серед хащі, — гукнув Віллі. — Залишай тичку зліва. Ми повертаємо туди. Керуй за нами, поки не посигналимо, річище там глибоке.

— Ми забули розмінувати черепашатник.

— Я знаю! — гукнув Віллі. — Потім повернемось. Ара вищирив зуби, повернув шлюпку навколо корми, і вони знов пішли попереду, і Віллі показував пальцями очко — все, мовляв, гаразд. Шлюпка взяла трохи ліворуч, тоді повернула праворуч і зникла в зеленій гущавині.

Томас Хадсон вів катер майже впритул за шлюпкою. Виявилося, що прохід цілком повноводий, хоч на карті він значився зовсім не таким. Певно, стару протоку розмило під час одного з ураганів, подумав Томас Хадсон. Відтоді як шлюпки з американського експедиційного судна «Нокоміс» обстежували ці місця, тут багато чого змінилось.

Раптом він помітив, що обабіч шлюпки, яка посувалася далі між тісними густо зарослими берегами, не злітає жодного птаха. Не випускаючи з рук штурвала, він нахилився до переговорної труби й гукнув Генрі, що був у носовому кубрику:

— В цій протоці на нас можуть напасти. Приготуй свої п'ятдесятки до бою по носу й на траверзі. Укрийся за щитком і, як побачиш зблиски пострілів, гати туди.

— Гаразд, Томе.

Томас Хадсон заговорив до Антоніо:

— У цій протоці можна чекати нападу. Не вистромляйся, а якщо почнуть стріляти, бери приціл нижче від зблисків і шквар. Тільки не вистромляйся. — Тоді обернувся до Хіля: — Облиш бінокль, Хілю. Візьми дві гранати, розігни на них чеки й поклади отут, на поличку, мені під праву руку. Порозгинай чеки і на вогнегасниках, а бінокль сховай у футляр. Мабуть, вони вдарять з обох боків. Так їм найкраще випадає.

— Скажеш мені, коли кидати, Томе.

— Кидай, коли побачиш зблиски. Тільки добре піддавай угору, щоб залітали в чагарі.

Птахів так-таки ані одного не було, хоч він добре знав, що під час припливу вони всі збираються в мангрових заростях. Катер саме входив у вузьке річище, і Томас Хадсон, простоволосий і босий, у самих шортах кольору хакі, почував себе на містку голим-голісіньким.

— Ляж, Хілю, — мовив він. — Я скажу тобі, коли встати й кидати.

Хіль ліг на містку, поклавши поруч себе два вогнегасники, напаковані динамітом, з проміжним вибуховим зарядом та спеціально припасованим детонатором від гранати армійського зразка. Томас Хадсон позирнув на нього й побачив, що його проймає рясний піт. Тоді знову перевів погляд на мангрові зарості обабіч катера.

Можна б ще спробувати повернутися заднім ходом, подумав він. Але при такій течії це навряд чи вийде.

Він дивився вперед на зелені береги. Вода знову стала рудувато-коричнева, а мангрове листя блищало, мов полаковане. Томас Хадсон пильно приглядався, чи не видно де вирубаних чи порушених місць, але не бачив нічого, крім зеленого листя, темних гілок та переплетеного коріння, оголеного відтоком води назустріч катерові. Подекуди із своїх схованок між корінням виповзали краби.

Прохід дедалі вужчав, але Томас Хадсон бачив, що попереду він знов стає ширший. Може, це в мене просто дурний переляк, подумав він. Потім побачив