Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

І в цей час по містку відкрили вогонь. Томас Хадсон не бачив миготливого зблиску, і кулі вдарили його раніше, ніж він почув уривчасте цокотіння автомата. В ту ж мить Хіль підхопився на ноги поруч нього. Антоніо вже обстрілював трасуючими кулями те місце, де побачив зблиск автоматної черги.

— Туди, де лягають кулі, — мовив Томас Хадсон до Хіля. Відчуття в нього було таке, наче хтось тричі угнітив його бейсбольною биткою, і по лівій нозі щось текло.

Хіль високо замахнувся й підкинув угору свою бомбу, і Томас Хадсон побачив, як той довгий мідний циліндр із загостреним кінцем, полетів, виблискуючи проти сонця. Летів він не вперед конусом, а обертаючись у повітрі.

— Падай, Хілю, — звелів Томас Хадсон і подумав, що треба б упасти й собі. Але одразу ж згадав, що не можна, бо тоді катер утратить керування. На носі вдарила спарена кулеметна установка, і він почув її важкий дріб, і під його босими ногами затрусився місток. Тарахкотить добряче, подумав він. Це притисне тих падлюк до землі.

Коли бомба вибухнула, він спершу побачив сліпучий спалах, а тоді вже гримнуло і вгору знявся дим. Томас Хадсон відчув запах диму й дух розщепленого гілля та паленого зеленого листя.

— Вставай, Хілю, кинь дві гранати. Одну праворуч від того диму, другу ліворуч.

Гранати Хіль не підкидав. Він запускав їх довгою подачею, як ото бейсбольний м'яч з третьої бази до першої, і вони летіли в повітрі, мов сірі залізні артишоки, залишаючи по собі тоненькі струминки диму.

Перш ніж вони шугнули білим полум'ям і хряснули в заростях, Томас Хадсон устиг гукнути до Генрі крізь трубу:

— Криши їх, Генрі, змішуй з г…! Тікати їм там нікуди.

Дух од вибухів гранат був не такий, як од вибуху бомби.

Томас Хадсон сказав Хілеві:

— Ану метни ще дві. Одну за те місце, де впала бомба, а другу ближче сюди.

Він ще побачив, як полетіли гранати, а тоді повалився на місток. Та навіть не зрозумів, чи то він сам повалився на місток, чи то місток повалився на нього, бо дошки були слизькі від крові, що стікала в нього по нозі, і він дуже забився. Коли вибухнула друга граната, він почув, як два осколки пропороли брезент. Ще кілька вдарило по борту.

— Допоможи мені встати, — мовив він до Хіля. — Другу ти пустив аж надто близько.

— Куди тебе поранило, Томе?

— У кількох місцях.

Попереду він побачив шлюпку з Віллі і Арою, що поверталися протокою до них. Тоді гукнув у трубу до Антоніо, щоб той подав Хілеві санітарну сумку.

І раптом він побачив, як Віллі простягся на носі шлюпки й застрочив з автомата по мангрових кущах на правому березі. І одразу ж по тому почув та-та-та його «томпсона». Потім ще одну, довшу чергу. Він увімкнув обидва мотори й пустив катер туди на такій швидкості, яка тільки була можлива в тій протоці. Що то має бути за швидкість, він до пуття не тямив, бо його дедалі дужче брала млість. Млоїло до самих кісток, і в грудях, і в животі, проймало болем пахвину. Він ще не знесилів, але відчував, як сили почали залишати його.

— Наведи свої кулемети на правий берег, — сказав він Генрі. — Віллі надибав їх і там.

— Гаразд, Томе. В тебе все нормально?

— Трохи зачепило, але все нормально. А як у вас із Джорджем?

— Усе добре.

— Як тільки щось помітиш, стріляй.

— Гаразд, Томе.

Томас Хадсон спинив мотори, а тоді дав малий задній хід, аби не потрапити в сектор, що його обстрілював Віллі. А той уже вставив в автомат магазин з трасуючими кулями й тепер стріляв, показуючи катерові ціль.

— Бачиш, Генрі? — спитав Томас Хадсон крізь трубу.

— Бачу, Томе.

— Давай туди й довкола короткими чергами.

Він почув, як застукотіли п'ятдесятки, і помахав Арі та Віллі, щоб ішли до катера. Вони одразу ж дали найбільшу швидкість, на яку був здатен їхній маленький мотор. І весь час, аж поки шлюпка опинилася під захистом катера, Віллі стріляв з автомата.

Поки Ара пришвартовував шлюпку, Віллі скочив на борт і наступної миті був уже на містку. Він подивився на Томаса Хадсона й на Хіля, що стягував йому ногу джгутом якомога ближче до пахви.

— Милий боже, — мовив Віллі. — Що в тебе, Томмі?

— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Він справді не знав, бо не бачив жодної своєї рани. Бачив тільки кров, і те, що вона була темна, заспокоювало його. Але крові витекло надто багато і його знемагала млість.

— Що там, на березі, Віллі?

— Хто його знає. Вистромився там один з автоматом і пальнув по нас, а я його пришив. Майже певен, що пришив.

— А я й не почув за твоєю стріляниною.

— Та це ж ви зчинили тут такий гуркіт, наче злетів у повітря склад боєприпасів. Як ти гадаєш, там ще хтось лишився?

— Може, й так. Але ми дали їм доброго чосу.

— Треба щось вирішувати, — мовив Віллі.

— Ми можемо покинути їх к бісу, і нехай собі конають, — сказав Томас Хадсон. — Або ж зійти на берег і довести діло до кінця.

— Я б передусім подбав про тебе.

Тим часом Генрі оглядав свої п'ятдесятки. Він завжди ставився до кулеметів з грубуватою ніжністю, а до спареної установки почував її подвоєною мірою.

— Ти знаєш, де вони, Віллі?

— Вони можуть бути тільки в одному місці.

— То ходім наскочимо й змішаємо їх з г…

— Оце мова офіцера й джентльмена, — сказав Віллі. — А той їхній човен ми таки роздовбали.

— Та ну? Ми й цього не чули, — мовив Томас Хадсон.

— А там і чути не було чого, — сказав Віллі. — Ара розпанахав днище своїм мачете, а тоді пошматував вітрило. Тепер його й сам Ісус Христос не полагодив би, хоч би й цілий місяць гнув горба у своїй теслярні.

— Іди на ніс до Генрі та Джорджа, а Ара з Антоніо нехай стануть по правому борту, і підійдемо до берега, — промовив Томас Хадсон. Йому було дуже млосно й не по собі, проте в голові ще не паморочилось. Пов'язка, що її наклав Хіль, спинила кров надто швидко і Томас Хадсон зрозумів, що кровотеча внутрішня. — Зосередьте туди весь вогонь, а