Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Віддам Арі, нехай дивиться, подумав він. Принаймні тепер зрозуміло, чому вони не взяли його з собою. То ти гадаєш, що вони залишили того пораненого як розпорядника урочистої зустрічі, а самі вшилися? Чи, може, влаштували його якнайзручніше й подались на розвідку? Ну, і як, по-твоєму: чи багато вони бачили й чи багато знають?
— А може, варто було залишити боєприпаси як речовий доказ? — спитав Генрі.
— Тепер уже речові докази нам ні до чого.
— І все-таки завжди краще їх мати. Ти ж знаєш, які вони там доскіпливі, — візьмуть усе під сумнів, і край. А нагорі то, може, й під сумнів узяти не схочуть. Ти ж пам'ятаєш, Томе, як було з тим останнім підводним човном?
— Та пам'ятаю.
— Він аж куди зайшов у гирло Міссісіпі, а вони все брали його під сумнів.
— Це правда.
— Отож я й кажу, що треба було залишити ті боєприпаси.
— Генрі, — мовив Томас Хадсон. — Ти, будь ласка, не тривожся. Ті люди, яких вони перебили, й досі там, на острові. Ми маємо кулі від німецького автомата, видалені з них і з того мертвого німчури. Ми маємо другого мертвого німчуру й записані в судновому журналі координати того місця, де його поховано. Ми маємо оцей роздовбаний черепашатник з мерцем на носі. Ми маємо два «шмайсери». Один несправний, а другий пошкоджений гранатою.
— А що, як раптом налетить ураган і все це розмете? От вони й скажуть, що все воно дуже сумнівне.
— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Нехай усе воно буде сумнівне. А Пітерс?
— Його міг застрелити хтось із нас.
— Еге ж. І доведеться нам усе терпіти.
Вони почули шум мотора і наступної миті побачили, як Ара обходить мис. Ця шлюпка так високо задирає ніс, наче каное, подумав Томас Хадсон.
— Збирай своє залізяччя, Генрі, — сказав він. — Повертаємось на катер.
— Коли хочеш, я залюбки залишуся на цій руїні.
— Ні, ти потрібен мені на катері.
Та коли Ара підійшов до борту, він раптом передумав.
— От що, Генрі, ти побудь тут ще трохи, а потім я пришлю по тебе Ару. Якщо вони виткнуться й підійдуть до шхуни, шпурни їм у човен гранату. Переходь сюди, в задній люк, тут тобі буде просторіше. І май голову на в'язах.
— Гаразд, Томе. Дякую, що дозволив мені залишитися.
— Я б залишився сам, а тебе відіслав, але мені треба обговорити дещо з Антоніо.
— Розумію. А може, мені краще обстріляти їх, коли вони підійдуть, а вже потім кинути гранату.
— Як хочеш. Але не вистромляй голови, а гранату кинь з другого люка. І тримайся молодцем. — Він лежав за планширом підвітряного борту й подавав Арі своє спорядження. Потім і сам переліз через борт. — Тобі там, унизу, не дуже мокро? — спитав він Генрі.
— Ні, Томе. Все добре.
— Гляди не впадай у клаустрофобію[184] і добре пильнуй. Якщо вони покажуться, дай їм підійти під самий борт, а тоді вже вступай у гру.
— Еге ж, Томе.
— Уявляй собі, ніби сидиш у засідці на качок.
— Мені цього не треба, Томе.
Томас Хадсон уже лежав на дні шлюпки.
— Як тільки настане час повернутися, Ара приїде по тебе.
— Не турбуйся, Томе. Коли хочеш, я можу перебути тут і цілу ніч. Тільки нехай Ара привезе мені чогось попоїсти, ще пляшку води і, може, трохи рому.
— Він приїде й забере тебе, і ми вип'ємо трохи рому на катері.
Ара смикнув шнур мотора, і вони повернули назад до катера. Томас Хадсон відчував біля ніг гранати й вагу автомата на грудях. Він обняв його руками й поколисав, і Ара засміявся, й, нахилившись до нього, промовив:
— Таке життя не для добрих малят.
XIX
Усі вони знов були на катері, і надвечірній вітер віяв прохолодою. Зграї фламінго вже покинули обмілину, хоч вона й досі випиналася над водою. У промінні призахідного сонця обмілина здавалася зовсім сірою, і на ній діловито копошився табунець бекасів. Далі тяглося мілководдя, протоки, яких не видно було за сколоченим мулом, і ген оддалік острівці.
Томас Хадсон стояв, спершись на поруччя містка, і розмовляв з Антоніо.
— Години до одинадцятої на повний приплив нема чого й сподіватися, — сказав Антоніо. — Вітер жене воду із затоки та обмілин, і я навіть не знаю, яка тут буде глибина.
— Нас зніме припливом чи доведеться тягти?
— Має зняти. Але ночі тепер безмісячні.
— У тім-то й річ.
— Місяць тільки-но вчора з'явився, — провадив Антоніо. — Зовсім тоненький. Учора ввечері ми й не бачили його за хмарами.
— Еге ж.
— Я послав Джорджа й Хіля нарубати гілля, щоб позначити прохід тичками. Ми можемо поїхати шлюпкою, проміряти глибину й розставити по фарватеру тички. Тоді легше буде вибратися звідси.
— Слухай. Коли катер знов буде на плаву, я хотів би стати в такому місці, де можна навести на той черепашатник прожектор та наші п'ятдесятки і щоб хтось на борту посигналив нам ліхтариком, якщо вони виткнуться на човні.
— Це було б найкраще, що можна придумати, Томе. Але потемки туди ніяк не підійти. Хіба що з увімкненим прожектором та зі шлюпкою попереду, щоб хтось замірював глибину, гукав тобі й ставив тички. Тільки тоді ніхто з них і носа не виткне. Нізащо в світі.
—. Мабуть, що так. Це я вдруге сьогодні помиляюсь.
— Ти помилився вдень, — сказав Антоніо. — Але то була чиста випадковість. Як ото карту тягти.
— Важливо те, що я помилився. А тепер скажи мені свою думку.
— По-моєму, якщо вони не подалися геть і якщо ми викажемо, що сидимо на грунті, то сьогодні вночі вони неодмінно спробують захопити наш катер. З вигляду ми для них не що інше, як така собі купка аматорів морських прогулянок. Я певен, що коли все те сталося, вони були далеко серед островів. А нас вони зневажають і не мають сумніву, що ми для них легка здобич, бо якщо й стежили за нами, то цілий день бачили на шлюпці одного-єдиного чоловіка.
— На те ми й розраховували.
— А що, як вони побачать, що сталося з їхнім черепашатником?
— Поклич до мене Віллі, — сказав Томас Хадсон.
Прийшов Віллі, досі запухлий від москітів. Але подряпини його вже трохи підсохли. На ньому були самі