Книги Якова - Ольга Токарчук
Його знов накриває хвиля святого обурення, як тоді, коли вперше почув про це варварство. Повертається до заплаканого брата, який втирає сльози рукавом:
— Вони опиралися й кричали, аж доки зчинився скандал, бо частина депутатів стала на їхній бік. І тоді…
— А хто це з послів до сейму[143] такий відважний, ти їх знаєш? — питає Молівда, який, здається, дещо очуняв.
Полковник, задоволений, що хоч якісь його слова доходять до брата, жваво відповідає:
— Аякже. Залуський, Солтик і двоє Жевуських. Решта присутніх, побачивши на порозі російське військо, озброєне й готове стріляти, почала кричати: «Ганьба, ганьба, образа святого сейму!» Але москалі знали своє і виволокли тих чотирьох із зали. Гладкий Солтик, увесь червоний на лиці, на межі серцевого нападу, намагався опиратися, схопився за якийсь стілець, але і його швидко приборкали. І уяви лише: все за мовчазної згоди решти присутніх! Боягузи, матері їхній грець!
— І що з тими послами? Посадили їх у в’язницю? — питає Молівда.
— Якби ж то лише посадили! — вигукує полковник, уже всім тілом повернувшись до брата. — Просто з сейму до Сибіру їх вислали, а король навіть пальцем не поворухнув!
Вони на мить змовкають, бо карета в’їжджає до якогось містечка й колеса починають торохтіти по бруківці.
— Чого ж вони так наполягають, щоб іновірцям не надавали прав? — питає Молівда, коли колеса знов виїжджають на м’який болотистий ґрунт.
— Як це «чого»? Що ти таке верзеш?
Полковникові бракує слів. Цього братового питання він не розуміє. Ясно ж бо, що єдиний шлях до спасіння — це свята Римська церква. Домагатися прав для усіляких лютеран, євреїв чи аріян — це чиста єресь. Чому Росія встромляє носа в наші справи?
— Де лише я не ступав, — каже Молівда, — там бачив, що Бог, може, і один, але в усіх свій спосіб його славити. І способів цих — без ліку. В різному взутті можна йти до Бога…
— Ось про це не треба розводитися, — каже брат різко. — Це велика пляма на твоєму сумлінні. Добре, що всі вже майже забули про твоє кари гідне минуле.
Він витягує губи, наче хоче сплюнути. Вони не розмовляють майже до самої Варшави.
Брат приймає Молівду у своєму захаращеному холостяцькому помешканні на Сольці, велить йому взяти себе в руки й щонайшвидше братися за нову роботу.
Молівда розпочинає нове життя від гоління. Гострячи бритву, дивиться у вікна, за якими на вулиці збирається неспокійний натовп. Усі перебувають у стані тривожного збудження. Жести стали різкими, високо злітають гучні слова: Бог, Вітчизна, Жертва, Смерть, Честь, Серце… Вимовляють їх із придихом. Увечері знадвору долинають монотонні молитви, що їх читають утомлені, розчаровані голоси. Молитви переривають гучні вигуки.
Свою роботу Молівда починає від переписування та перекладу листів, що їх королівська дипломатія розсилає по цілій Європі. Він пише й переписує їх механічно. І перекладає так само. Спостерігає за всіма тими виявами народного гніву, як за ляльковою виставою. А вистава — про купівлю й продаж. Про світ-ярмарок. Люди вкладають гроші в товари, в усіляку матерію: в маєтки, у владу, яка обіцяє заможність і впевненість у собі, у коштовності, які мають лише один-єдиний сенс — ціну; в наїдки і напої, у злягання. Тобто в усе те, з чого для звичайних людей складається життя. Цього прагне кожен — від селянина до короля. Десь за тим завзяттям і роздиранням на грудях сорочки видніються тепла світлиця та щедро заставлений стіл. Молівді здається, що єпископ Солтик, якого вже нарекли героєм, — то якийсь Герострат, який влаштував пожежу через порожнє марнославство, бо від його начебто героїчного вчинку немає ніякої користі для спільної справи. Молівда не розуміє цього фанатичного опору російським вимогам у справі іновірців. Що б не сказала цариця Катерина, все трактують як удар по Речі Посполитій. Але хіба аж так багато розуму потрібно, щоб збагнути: сам дух часів домагається ширших прав для інших релігій, адже між чорним і білим є сіре, і його — найбільше. У канцелярії короля багато хто думає так, як він.
Повертаючись додому, він придивляється до повій, які навіть у такий неспокійний час не залишають своїх постів на вулиці Довгій, і міркує, чим насправді є життя.
І хоч вони не вміють відповісти на його запитання, він частенько користується їхніми послугами. Відколи Молівда покинув монастир, він панічно боїться залишатися на самоті.
Про мандрівні печери
Якщо вийти з містечка на південний схід, дорога веде спершу крізь густий ліс, у якому, крім дерев, росте біле каміння. Росте повільно, але колись, коли земля постаріє, воно цілком вирине на поверхню; ґрунт більше не буде потрібен, бо не залишиться людей, бовванітимуть лише білі скелі. І виявиться, що вони — кості землі.
Помітно, що ґрунт одразу за містом стає інакшим: темно-сірим, шорстким, повним дрібних легких камінців, схожих на перемелені кісточки. Ростуть тут сосни й висока жовтоквітна дивина, у відварі якої селянки миють волосся, щоб стало світлішим. Сухі трави шарудять під ногами.
Відразу за лісом починаються білі скелясті узгір’я, на яких виростають руїни замку. На перший погляд здається, що той замок — щось нерукотворне, що будувала його та ж сила, та сама рука, що розкидала тут кам’яні брили. Ця споруда схожа на фортецю балакабенів — тих безногих створінь, підземних багатіїв, про яких пишуть мудреці у святих книгах. Так, це напевне їхні володіння, як і вся місцевість довкола Ченстохови — чудна, скеляста, повна таємничих переходів і схованок.
Ездра, прихильний до них єврей з Ченстохови, найбільшу цікавинку притримав на завершення: це печера.
— Ну, як? — тріумфально питає Ездра, всміхаючись пожовклими від тютюну зубами.
Вхід у печеру ховається в кущах, якими заростають узбіччя. Ездра запрошує їх усередину, наче то якась його резиденція. Але їм досить встромити в отвір голову: всередині однаково нічого не видно. Ездра звідкись дістає смолоскип і викрешує вогонь. Вони ступають кілька кроків. Отвір за ними зникає, і полум’я вихоплює з темряви вологі стіни, дивні, красиві, лискучі, наче збудовані з не знаного людині матеріалу — гладенького мінералу, який застиг краплями й бурульками. Поверхня його — красивого рудуватого кольору, посмугована білими й сірими жилками. І що глибше вони входять, то живішою здається та печера; вони неначе мандрують кишками, шлунком і нирками. Звук їхніх кроків відбивається від стін громом і повертається тисячними відлуннями. Раптом звідкись дмухає вітер і гасить їхній простенький смолоскип. Їх огортає темрява.
